Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 69

Лицар Гілльбер де–Ланноа через 3 (три) роки (1421) сприйняв це прізвисько без жодного застереження, навівши його у європейському звучанні — Гедігольд. Треба думати — такий переклад (Василь Красний–Гедігольд), нічого не пояснюючи, зробив не особисто лицар, а йому за столом, у «руського князя», пояснили, що так величали князя на Констанцькому соборі освічені мужі церкви. Чому й Гілльбер де–Ланноа сприйняв це слово без застереження, бувши, як побачимо далі, віруючою людиною.

Василь Красний належав до оточення Великого князя Вітовта, тому на Констанцькому соборі, в першу чергу, захищав інтереси Великого князя.

Князь Олександр Туровський (Ніс). Це теж один із руських князів–патріотів. У Грюндвальдській битві брали участь старші представники майже усіх руських князівських родів. Серед них князі Туровські й Острозькі: Олександр і Федір.

Олександр Туровський був на Констанцькому соборі представником учасників Ірюнвальдської битви від литовської сторони. І, певно, свідчення Василя Красного і Олександра Туровського були переконливі, якщо члени Констанцького собору відхилили звинувачення Тевтонського ордену до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. А що сталося саме так, про те свідчать подальші історичні події в Європі.

Так Тевтонський орден програв удруге.

II. Посол Гілльбер де–Ланноа

У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.

Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.

Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.

Та повернімося до праці Гілльбера де–Ланноа. Вперше в російській історичній літературі я натрапив на працю де–Ланноа, вивчаючи праці Павла Степановича Савельєва (1814–1859), який у 1850 році в журналі «Географические известия» опублікував невелику статтю «Путешествие в При–Балтийския страны, Великий–Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбертом де–Ланноа, в 1412–1414 годах».

Після цього я шукав та звертався до кожного твору, де була б якась згадка про Гілльбера де–Ланноа. Так натрапив на працю Ф. К. Бруна «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланноа, кавалера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени; в 1399–1450 годах». Дослідження Ф. К. Бруна цінні тим, що паралельно подають текст оригіналу та російський переклад. Але вони не містять повного твору французького лицаря.

І врешті–решт вдалося знайти працю Ємельянова, опубліковану в «Киевских университетских известиях» № 8 за 1873 рік під назвою «Путешествие Гилльбера де–Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1421 годах».

Це історичні документи. Про художню літературу зараз мова не йтиме. Всі названі дослідження пройшли жорстку цензуру з прибиранням історичних свідчень, суперечливих московському офіціозу. Тож копітка праця українських істориків із цим достовірним джерелом ще попереду.

Може виникнути запитання: чому автор збирається так багато уваги приділити невідомій в Україні людині? З великим задоволенням відповідаю: саме тому, що ця людина цілком неупереджена до давньої України–Русі, збираюся звернутись по його допомогу. Всі спогади людей, яких торкалися руки московських істориків часів імперії, чи то царської, чи то більшовицької, тим чи іншим чином сфальшовані. Вони подавались тенденційно й упереджено, з певним призначенням. Ось чому треба шукати нові достовірні історичні джерела.

Саме до таких, на мою думку, належать спогади барона Гілльбера де–Ланноа. Вони наведені з оригіналом тексту, тому можуть бути нами перевірені. І це зайвий раз пояснює, чому спогади в імперії не друкувалися в повному обсязі.

Особливої ваги вони набувають тому, що лицар відвідав та дещо розповів про українські землі і міста: Львів, Кам’янець на Поділлі, Білгород на Дністрі, Крим, Берестейщину тощо.

Гілльбер де–Ланноа особисто зустрічався та вів довгі таємні розмови з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, із руським князем роду Острозьких, який на його честь давав банкет, із його родичем, якого величав руським князем Гедігольдом.

Нам слід запам’ятати: саме на так звану «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи позиціонували себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тому, що на її теренах панувала руська (українська) державна мова, сповідувалась християнська релігія їхніх предків, а народ та національні поводирі володіли спадковими правами. Не було в державі на 1421 рік національного та релігійного приниження українців. Великий Литовсько–Руський князь був обмежений державним Сеймом у своїй деспотії. Отож доки не існувало національного та релігійного приниження українців (русичів) у Великому князівстві, доти була стабільність у державі.

Та повернімось до спогадів лицаря Гілльбера де–Ланноа. Ми отримаємо відомості з перших уст: про українську землю, про її керманичів того часу. То були люди державницької думки, великого, всеосяжного кругозору, неабияких вчинків та гідного поступу. То були керманичі значної величі й мудрої голови.

Це московська рука пошматувала українську історію на окремі, непоєднувані кавалки: Велике Київське князівство, Литовську добу цілковитої порожнечі, Козаччину, «об’єднану Російську державу». І якщо нам дозволили дещо знати про своїх керманичів трьох із цих частин, то про наших національних поводирів, так званої Литовської доби, заборонялось знати будь–що. Нам сотні років втовкмачували в голови — то були зрадники й невігласи, які продались за гроші та перейшли слугувати Литві і Польщі. Запроданцями не вважали лише тих, хто служив Москві. Отака халепа набита в наші голови.

Якось мені довелось читати книгу про українську шляхту Литовської доби. Там досить влучно написано: «в цілому ж складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українська еліта ніби й існувала (бо її лають історики), а з іншого, — ніби й ні, бо “зрадила свій народ” (читай: автоматично перетворилась на польську)» [14].

Бачимо досить недолугу московську побрехеньку: ото московська правляча верхівка за часів Золотої Орди, з 1238 по 1505 рік, не була продажною та зрадницькою, хоча повзала біля ніг татарських ханів та проливала кров свого народу за їхньою вказівкою. Згадаймо хоча б Тверські та Новгородські погроми. А українська виявилася продажною, не національною, хоча подібного ніколи й не чинила.

Задумаймося: навіщо подібне вбивали в наші голови? Сотнями років. Саме спогади та оповіді великих свідків минулого та наші логічні роздуми з приводу тих свідчень можуть покласти кінець великій тенденційній московській облуді.

Наші забуті предки так званої Литовської доби достойні того, аби ми знали про їхні гідні діяння та їхню національну велич.