Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 34

У Ногая було три сини, які загинули у боротьбі за батьків спадок. Останнім загинув молодший син хана Турай. Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва:

«Младший сын Ногая, Турай, пытался, было, вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая “возмездия за (убийство) отца и брата своего”, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт–и–Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [30, с. 61].

Так перестав існувати Улус Бувала (Мовала) — порубіжний улус Золотої Орди. Із 1300 року земля і роди (ілі) улусу були приєднані до Улусу Батия. Та головне в іншому: майже всі татарські (тюркські) роди хана Бувала (Мовала), як пізніше говорив знаменитий Едігей, «були розвіяні по світу». Майже всі люди ілів Бувала впродовж дуже короткого часу (два–три роки) були переселені до Улусу хана Тохти для посилення улусу Великого хана.

Після 1300 року західне Порубіжжя Золотої Орди на довгі роки обезлюдніло, спустошилось. Залишилися переважно порубіжна варта та митниці. І цьому є надзвичайно цікаві свідчення.

Послухаємо свідчення Абуабдаллаха Мухаммеда Ібнбатути, який живу 1304–1377 роках та особисто відвідав Золоту Орду в часи хана Узбека.

«Когда мы прибыли в город Хаджитархан (сучасна Астрахань. — В. Б.), то хатунь Баялунь, дочь царя Византийского (одночасно третя дружина хана Узбека. — В. Б.) просила султана позволить ей посетить отца своего,чтобы у него разрешиться от бремени (народити дитину.— В. Б.), а (потом) возвратиться к нему.. Он дал ей позволение. Затем она попросила его позволить мне (тобто Ібнбатуті. — В. Б.) отправиться в сообществе ея для осмотра Константинополя Великого… Он дал мне позволение… 1500 динаров, халат и множество лошадей… Мы отправились 10–го шевваля (=14 июня 1334 г.)… Поехал с нею (дальше) эмир Байдар с 5000 своего войска. Отряд хатуни (составлял) около 500 всадников, в том числе до 200 слуг из невольников и византийцев; остальные из тюрков. Было при ней (также) до 200 девушек, по большей части византийских. Арб было у нея до 400, около 1000 лошадей, для возки их и для верховой езды, до 300 волов и 200 верблюдов для возки их (арб)» [3, с. 301–302].

Автор перепрошує читачів за довгі російські цитати. Але оскільки вони є беззаперечними доказами стану тодішніх південно–українських земель, автор змушений їх наводити, щоби переконатися, що відселення людей із західних земель Улусу Ногая таки відбулося. Наводитимемо опис подорожі каравану цариці Баялунь тільки територією сучасної України від зупинки на річці Дон.

Першим великим містом, у якому зупинялася цариця Баялунь зі своїм супроводом, було місто Укаку. Скоріше за все, місто Укаку стояло на річці Дон, на думку автора, в районі сучасного міста Семикаракорськ Ростовської області. Послухаємо Ібнбатуту:

«Укаку.. — город средней величины… На один день пути от этого города (находятся) горы Русских (Русичів. — В. Б.). Последние — христиане… У них серебряные рудники и из страны их привозятся саумы, т. е. серебряные слитки, на которые продается и покупается (товар) в этом крае. Вес такой саумы пять унций» [3, с. 302–303].

Як бачимо, усе свідчить, що стародавне місто Укаку пов’язане із сучасним Семикаракорськом: одна доба руху до Донецьких копалень, давня семикаракорська пристань, де, за Вільгельмом де Рубруком, були поселення русичів (українців), які, за дорученням хана Батия виконували перевіз через річку,та наявність самих русичів.

Не цитуватимемо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання) том 23 щодо Семикаракорська та працю Вільгельма де Рубрука щодо русичів–перевізників.

Слухаємо далі свідчення Ібнбатути:

«Через десять дней мы из этого города прибыли в город Сурдак (Судак, Сурож)… Это один из городов Кипчацкой степи, на берегу моря. Гавань его одна из самых больших и самых лучших гаваней. Вокруг него сады и воды… Большая часть домов его деревянные. Город этот (прежде) был велик, но большая часть его была разрушена по причине раздора, который произошел между Византийцами и"Порками и в котором победа осталась за Византийцами…» [3, с. 303].

Хочу зазначити,що названий Сурдак (Сурож) ніяк не пов’язаний з кримським містом Судак (Сугдея,Солдайя), хоча російська історіографія свідомо підштовхує нас саме до такої думки. Адже кримський Судак немає жодного відношення до «Кипчацкой степи». А та ж Велика Радянська Енциклопедія у 25 томі ще й пояснила:

«Сурожское море, Судакское море, одно из назв(аний) Азовского моря… Название Судакское м(оре)…употреблялось мусульм(анскими) географами 14–15 вв. В рус(ских) историч(еских) источниках С(урожское) м(оре) впервые встречается под 1319» [25, т. 25, с. 91].

Арабський, мусульманський історик Ібнбатута у 1334 році знав Сурожське (Азовське море) і за тим же іменем кращий порт на його березі — Сурдак (Сурож).

Російські, радянські історики, готуючи в 1941році вперше до друку переклад праці Ібнбатути, знали, яке сучасне місто в давні часи носило ім’я Сурож. Але посоромилися нам про те розповісти. І недаремно—у тому місті народився один з ідолів більшовизму — товариш Жданов. То хіба міг великий ідеолог більшовизму бути пов’язаний із якоюсь золотоординською минувшиною?

Звичайно, ні! Тому й вдалися учергове до брехні та маніпуляцій. Давній Сурож, пізніше — Маріуполь, став носити ім’я — Жданов, у якому мав нещастя народитися один з великих більшовиків. Тому й виявилося, що «Жданов… Осн(ован) в кон(це) 18 в.» [25, т. 9, с. 129].

Не ким–небудь, а самою Катериною II. Отак Московія позбавилася татарської спадщини. Цей факт дуже елегантно підтвердив Ібнбатута. Послухаємо:

«Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир (тисячники і сотники. — В. Б.) в этом крае сопровождал хатунь (царицю Бая лунь. — В. Б.) с войском своим до крайнего предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому что этот край безопасен» [3, с. 303].

І ще одне свідчення Ібнбатути:

«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьяго и овечьяго молока» [3, с. 303].

Від Бабасалтука до першої візантійської фортеці Махтулі, тобто від Дніпра до Дунаю, картина подорожі цариці Золотої Орди Баялунь різко змінилася. Жодного представника Золотої Орди на тому відрізку шляху валка цариці не зустріла. Послухаємо Ібнбатуту:

«С этого города (Бабасалтука. — В. Б.) мы принялись за приготовление всего необходимого для степи. Понадобилось мне большое количество лошадей и (потому) я пошел к хатуни (цариці. — В. Б.) и сообщил ей об этом… В половине дзулькаады (= июль 1334 г.) мы вступили в степь… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером, и, хвала Аллаху, не видели ничего… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев… Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя…» [3, с. 304].

Оскільки фортеця візантійців могла бути розташована тільки на території Візантії, а її землі лежали за Дунаєм, то, зрозуміло, що й фортеця Махтулі була на правому бере зі Дунаю. Скоріше за все, на місці сучасного румунського міста Ісакчі.

Отже, арабський мандрівник Ібнбатута у 1334 році особисто засвідчив, що землі Золотої Орди на півдні сучасної України не сягали далі Дніпра. З чого можна зробити висновок, що за часів хана Ногая, а то роки 1270–1300, Південно–Західний улус Золотої Орди чинив найбільший тиск на український народ та його землі.

Після розгрому в 1300 році улусу Ногая ханом Тохтою, в якому брали участь українські (руські) полки на стороні Великого хана, до 1362 року — часу Синьоводської битви, Золота Орда тримала свій кордон по Дніпру — Південному Бугу — Синюсі — Гнилому Тікичу.

Свідчення про кордон на Дніпрі залишив у 1421 році й посол Гілльбер де–Ланноа. Він теж багато про що розповів.