Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 30

Остаточно розбивши своїх супротивників у битві, як пишуть сучасні українські історики, що «відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р.», Данило Галицький став найпотужнішим правителем Східної Європи. За свідченням тих же істориків битва 1245 року на річці Сан «була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько–Волинського князівства» [44, с.71].

Головною заслугою князя Данила Галицького було відновлення єдності більшої частини української (руської) землі в надзвичайно важких умовах оточення: з південного сходу — Золота Орда, з південного заходу — Угорське королівство, з заходу — Польське королівство, з півночі — Литва. Усі жадали нашої, руської, землі та нашого славетного спадку.

У 1241 році князь Данило вирішив питання внутрішньої зради, винищивши Болохівщину, за співпрацю з ворогом під час воєнних дій Батия. У всіх цивілізованих народів перехід на бік ворога вважається зрадою.

Звернімо увагу, ця подія трапилася тоді, коли військо хана Батия ще перебувало на теренах сусіднього Угорського королівства. Це зайвий раз свідчить про незалежність Великого Галицько–Волинського князівства від Золотої Орди.

Одночасно Данило Галицький розправився і з галицькими боярами, які чинили смуту в державі. Бо, як пише Літопис Руський: «Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них» [18, с. 398].

Що цікаво, Літопис Руський 1242 рік визначив так:

«У рік 6750 [1242]. Не було нічого» [18, с. 400].

Надзвичайно цікавий запис, який засвідчив два факти:

Перше, повну відсутність зв’язку з так званою Ростовсько–Суздальською землею;

Друге: вигадку про так звану Чудську битву 1242 року. Літопис Руський та Іпатіївський не знали про Чудську битву. Хоча московська історична наука визначає ту битву як доленосну. Отакий московський історичний анекдот.

Розгромивши внутрішню опозицію, до 1245 року, Данило Галицький у знаменитій битві під Ярославом 17 серпня 1245 року поставив остаточну крапку у намаганні зовнішніх та внутрішніх ворогів розчленувати та послабити його державу.

Ось як оцінили сучасні українські історики наслідки Ярославської битви 1245 року:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько–Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, “властелином”, став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями» [44, с. 71–72].

Та головне, на що автор хоче звернути увагу читачів, що всі ці події відбувалися до поїздки Данила Галицького до Золотої Орди у 1250 році. Хоча українські історики, перебуваючи під впливом московських фальсифікаторів, подають ту поїздку під 1246 роком. Навіть прагнуть якимсь чином пов’язати її з Ярославською битвою.

Битва під містом Ярославом 17 серпня 1245 року, її наслідки та подальші дії Данила Галицького, Папи Римського, хана Батия свідчать, що поїздка князя не могла розпочатися у вересні 1245 року, а розпочалася через кілька років після цієї події. Ми пам’ятаємо: Данило Галицький, за Літописом Руським, вирушив із Києва до Переяслава, а це майже 150 кілометрів водою у листопаді. Що нереально. Брехати не личить нікому.

Ярославська перемога Данила Галицького у 1245 році вчергове засвідчила, що Велике Галицько–Волинське князівство впродовж 1241–1250 років не мало ніякого зв’язку із Золотою Ордою, не сплачувало їй данини і перебувало у статусі незалежної держави. Не будемо аналізувати зайвий раз наші висновки. Вони очевидні.

Поїздка Великого князя Данила Галицького до хана Батия у 1250 році не несе жодної згадки про приєднання князівства до Золотої Орди, чи про її васальне підпорядкування. Цього в літописі немає, як би того хто не бажав!

Отож, дізнавшись про значне посилення Галицько–Волинського князівства після Ярославської битви 1245 року, про що Батию доніс прикордонний тисяцький (Куремса) через свого улусного хана Мовала. Хан послав до Данила свого представника із чисто провокаційною вимогою: «Дай Галич!»

Ми ніколи не задумувалися, а що б сталося, якби Данило Галицький відповів: «Бери».

Проаналізуємо становище Золотої Орди тих далеких років під незвичним кутом зору.

Територія Великого Галицько–Волинського князівства у 1250 році складалася із сучасних областей: Київської, Чернігівської, Гомельської, Брестської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Львівської, Івано–Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та західної частини сучасної Польської республіки (Холм, Ярослав тощо). Що є певною мірою умовно.

Уже говорилося, що перших татарських поселенців (стойбища) взимку 1246 року Плано Карпіні зустрів південніше сучасного міста Дніпропетровська. Перед так званими татарами лежали неосвоєні ними сучасні українські області: Херсонська (більша частина), Миколаївська, Кіровоградська, Черкаська, Одеська, Крим тощо. Це тільки на заході та півдні. Не ведемо мови про більшу частину лівобережної України (Полтавська, Харківська та Сумська сучасні області), де татар у 1250 році теж не було. При цьому становищі стотисячна армія хана Батия у 1247–1250 роках перебувала в районах сучасних Кзил–Ординської та Гуріївської областей для протидії ханові Гуюку.

Слід зазначити, що майже вся увага хана Батия із 1242 по 1250 рік була прикута до подій, що відбувалися в столиці імперії та звідкіля йому загрожувала смерть від Великого хана.

Відбувалося жорстоке протистояння між ханами Батиєм і Гуюком. Ось як про ті події розповів Рашид–ад–дін:

«В том году он (Гуюк. — В. Б.) прозимовал в той местности, а когда наступил новый год он… выступил из тех мест и в полном величии и могуществе направился к западным городам… Соркуктани–беги, поскольку она была очень умной и догадливой, поняла,что поспешность его (Гуюка. — В. Б.) [отъезда] не без задней мысли. Она послала тайком нарочного к Бату [передать]: “Будь готов, так как Гуюк–хан с многочисленным войском идет в те пределы”. Бату держал [наготове] границы и вооружался для борьбы с ним. Когда Гуюк–хан достиг пределов Самарканда, откуда до Бишбалыка неделя пути, [его] настиг предопределенный смертный час и не дал ему времени ступить шагу дальше того места, и он скончался» [31, том 1/2, с. 121].

Менгу–хан, тобто ставленик Батия, був обраний Великим ханом імперії Чингісхана в 1251 році. Отож, загроза зі сходу для Батия зникла тільки після цих подій. Тому й не дивно, що хан Батий не звертав уваги на свого західного сусіда. Тільки після значного посилення Великого Галицько–Волинського князівства, яке сталося після Ярославської битви 1245 року, та спаду напруги в самій імперії після смерті хана Гуюка у 1248 році, Батий направив послів до Данила Галицького.

На той час, 1250 рік, склалася надзвичайно парадоксальна ситуація, коли для хана Батия, та Золотої Орди в цілому, було вигідніше мати на своєму західному кордоні сильного сусіда, ніж залучати ті землі до складу Золотої Орди.

Не забуваймо: польські й німецькі князівства та Угорське королівство після страшного погрому 1241–1242 років мріяли про реванш. На їхньому боці була вся Європа, а головне — Папський Престол.

Тому й діяли правителі Золотої Орди за правилом: «ворог мого ворога — мій друг».

Ось чому хан Батий приймав Данила Галицького у 1250 році за найвищим державним етикетом, пригощаючи чорним кумисом. Ще раз звертаю увагу: князь Данило не відвідував столицю імперії — Каракорум, що зайвий раз свідчить про незалежний статус князя та його держави.