Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 28

У 1264 році помер великий князь Данило Галицький. І без будь–якого татарського ярлика Велике Галицько–Волинське князівство посів його брат Василько. Головне: без суперечок, смут, протистояння. Маємо цілком очевидну картину незалежності князівства, та чомусь ні російські, ні українські історики це явище не помітили.

«У рік 6780 [1272]. І по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев (син Данила Галицького. — В. Б.) став княжити в Галичі і в Холмі після брата свого, після Шварна» [18, с. 428].

Автор навів цю цитату, щоб переконати читачів, що і Галицьке, і Волинське князівства з 1240 року не підпорядковувалися Золотій Орді і їхні князі самостійно передавали владу у спадок в своїй державі.

Чого в ті часи ми не бачили на теренах сучасної Московії. Отож, різниця очевидна. Про це явище слід пам’ятати.

Слід також зазначити, що в роки правління Великого князя Василька, за 1266 роком, Літопис Руський наводить такий факт:

«У рік 6774 (1266). Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського» [18, с. 426].

Скоріше за все йдеться про війну хана Берке з Хулагу–ханом за Кавказ та прилеглі до нього володіння, коли двоюрідні та троюрідні брати Чингісиди винищували одні одних із неймовірною жорстокістю. У ті роки населення кожного улусу Золотої Орди зменшилося майже наполовину. Спочатку, за наказом хана Батия, до війська Хул агу–хана з кожного улусу відрядили двох чоловіків із кожного десятка разом із їхніми сім’ями. А після страти Хулагу–ханом трьох Чингісидів: Татара, Балакана і Кулі із роду старшого сина Чингісхана — Джучі (сам Хулагу був третім сином Тулуй–хана — четвертого сина Чингісхана), із 1262 року розпочалася найжорстокіша війна між Джучідами та Хулагуїдами, яка з перервами тривала до 1395 року і поглинула не одну сотню тисяч людей.

Певно, та війна забрала життя і татарського «воєводи Бурондая», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.

Взагалі, Літопис із 1261 по 1274 рік жодним словом не згадує про Золоту Орду і татар, окрім наведеної вище згадки про самовинищення.

Це надзвичайно цікаве явище, якщо згадати так звану «наукову думку» про входження Великого Галицько–Волинського Князівства до Золотої Орди чи сплату їй данини.

Виявляється, наше українське офіційне першоджерело цього не знало і про нього не писало. Тому українські історики користуються московським шпаргаллям. Досі. Тільки у 1274 році Літопис Руський згадує про таку подію:

«У рік 6782 [1274]. Коли ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні, [і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів Тройденових [Борзу, Лісія і Свелкенія], тому й не жив він із ним у приязні, а воював із ним, але невеликими ратями…

Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти.

І, виступивши вночі, взяли вони тоді його [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх [городян], усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу–Тимура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу–Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] брянського із сином Олегом і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, і багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській» [18, с. 428–429].

Цікаве свідчення Літопису Руського. Зайвий раз переконуємося, що дозвіл на воєнний похід до тодішніх європейських країн міг дати тільки особисто Цар (Хан) Золотої Орди. На той час — Менгу–Тимур.

Ще на один факт прошу звернути увагу. Уся так звана «Західна Мещера», як в ті часи називали територію від Брянська до Москви, підпорядковувалася у 1274 році особисто ханові Менгу–Тимурові. І там було так багато малих князів, ханів та воєвод, що літопис Руський жодного з них не поіменував, назвавши скопом — «багато інших князів». Вони не були володарями князівств (улусів).

Між іншим, жодним словом не згадується хан сусіднього улусу — Ногай. І це неспроста. Улус хана Бувала, а ним у ті роки володів його онук — Ногай, не мав завдання контролювати кордон з Литвою. Йшов тільки 1274 рік.

Принципово інший похід відбувся у 1280 році. Того року Галицький князь Лев ходив «до землі Лядської». Ось що з цього приводу говорить Літопис Руський:

«…Лев захотів частини в землі Лядській… Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просити в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].

Тобто відбувся похід Галицького князя Лева на поляків. І хоча хан Ногай надав Левові військову допомогу, та ханів Чингісидів серед керівників походу не було. Були окремі прикордонні воєводи, скоріше ті, які виявили особисте бажання взяти участь у поході на Польшу.

Тому не дивно, що похід Галицького князя Лева на поляків у 1280 році закінчився невдачею. Літопис так і говорить:

«І так вернувся Лев назад із великим безчестям» [18, с. 432].

Як бачимо, у Літопису Руському немає жодної згадки до 1280 року про входження Галицько–Волинської землі до складу Золотої Орди. Немає й згадок про сплату останній васальної данини. Сучасні українські історики у своїй праці «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже проявляють обережне старання відмежуватися від деяких очевидних московських вигадок. Роблять перші, дуже обережні кроки, тому що стрижнем викладу залишається стара, промосковська теоретична основа.

У Літопису Руському із 1282 по 1287 рік, часто з повторами одного й того ж матеріалу, розповідається про похід Великого Золотоординського хана Телебуги (Талабуга) зі своїми спільниками — Ногаєм, Алгуєм та десятками інших ханів усіх західних улусів Золотої Орди на «Угрів та Ляхів»: звичайно, до походу були залучені князі Галицької та Волинської земель. То був найганебніший похід війська Золотої Орди, очолюваний самим ханом. Ось як за Літописом Руським закінчився той похід 1287–1288 років:

«Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною [та] з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Автор ці події досить ґрунтовно описав у першому томі книги «Москва Ординська». Тому немає потреби повторюватися. Звернімо увагу на те, що в поході хана Талабуги 1287–1288 років на Польщу та Угорщину брало участь біля 200 тисяч вояків. Третина, а це 50–60 тисяч, загинула в битвах, ще 40–50 тисяч учасників походу володар південно–західного улусу Ногай вивів через Брашов і Причорномор’я до Золотої Орди. Отож, Літопис Руський цілком достовірно наводить факт загибелі в Карпатах 100 тисяч золотоординців. У цьому ж поході загинуло не менше 20–25 ханів–Чингісидів.

Це був найжахливіший удар по Золотій Орді за все XIII століття. Хоча про це наш літопис мовчить.

Але наш літопис чітко зафіксував втрати Галицького князівства:

«А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев–князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч» [18, с. 436].

На думку автора — це загальні втрати населення, разом із загиблими учасниками воєнного походу. Скоріше до кількості втрат додані й втрати князівства від мору, що котився тієї зими із однієї землі до другої. Послухаємо: