Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович - Страница 59

До середини XIV століття (після падіння Києва у 1240 році) Галицько-Волинське князівство мало чотири незалежних від Золотої Орди митрополити, що свідчить про незалежність і самого князівства.

До речі, й Золота Орда до середини XIV століття на своєму митрополичому престолі знає чотирьох, але зовсім інших митрополитів.

2

Улус хана Чилаукуна

Період становлення улусу восьмого сина хана Джучі треба опрацювати надзвичайно ретельно. І не тому, що якісь події того часу викликають сумніви. Саме улус «Бахмета Усейнова сына» став у подальшому тим підґрунтям, на якому була побудована московська держава; саме із нього в 1272 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур виокремив удільну частку для нащадка роду хана Берке, так званого Петра Ординського.

Улус хана Чилаукуна з’явився у складі імперії Чингісидів у першій половині 1238 року. До нього належала вся так звана Ростовсько-Суздальська земля, або, як її називає російська історіографія, Велике Володимирське князівство. Кримські хани іменували ті землі Мещерою або Мещерською землею, вважаючи її частиною всю низину між ріками Окою та Волгою: від Калуги, Рязані та Мурома до Кінешми, Костроми, Рибінська і Валдаю, «куди дійшли ноги татарських коней» хана Батия у 1238 році. Саме у північно-західному напрямку, в сторону Новгорода «Бахмет Усейнов сын» був зобов’язаний прирощувати свої володіння.

Разом із ханом Чилаукуном до його улусу, на терени так званого Володимирського князівства, впродовж 1238—1239 років переселились чотири роди (ілі) тюркських племен: ширини, аргини, барини, татари.

Сьогодні важко визначити чисельний склад кожного із цих родів, які стали основними в улусі хана Чилаукуна. А оскільки в районі сучасної Твері є річка Тьма, то, згідно з дослідженнями російських істориків, маємо всі підстави вважати, що було не менше 10 тисяч військових людей, загалом 50—60 тисяч населення.

Столицею нового улусу стало місто Володимир. Хоча хан Чилаукун, не будучи християнином, постійно Володимира не тримався. У місті були державні установи, такі як: данщики, казна, митники, церковні установи, канцелярія, рада старійшин улусних родів, сокольничі, падусники тощо.

Упродовж 120 років, до 1358 року, титул Великого Володимирського Князя носили (якщо вважати, що у Золотій Орді послуговувалися вигаданими московськими титулами, а такого не було) винятково представники роду Чилаукуна, бо та земля була їхнім родовим улусом — Мещерою. А позбавити ханський рід земельних володінь можна було тільки за зраду Великому Хану Золотої Орди. Хан Золотої Орди міг замінити улусного хана, але не мав права чіпати родового власника. Хоча його улус міг підпорядкувати собі.

Наведемо перелік володарів улусу хана Чилаукуна (за російськими джерелами):

1. Хан Чилаукун (1238-1271);

2. Син Чилаукуна (у російській історіографії — Дмитрій Ярославович) — (1272—1293);

3. Другий син Чилаукуна (у російській історії — Андрій Ярославович) — (1294—1304);

4. Молодший син Чилаукуна — Михайло Тверський, він же Беклемиш (1304-1319);

5. Онук Чилаукуна — Олександр Михайлович (1320—1358).

Усе! Після 1328 року титул «Великий Володимирський Князь» навіть у російській історичній науці зник, бо перестало існувати Велике Володимирське князівство. Більша частина його земель відійшла до Великого Тверського князівства (знамениті Мещерські князі), а менша — стала власністю Великого Московського улусу, який з’явився в 1328 році, у часи так званого Івана Калити (Кулхана). Із 1272 до 1328 року він був лише наділом.

Московські вигадки про Великого Володимирського Князя після смерті Чингісида Олександра (Уковича) потрібні московитам тільки для возвеличення московського ханського роду. Не існувало такого ханського улусу, а отже, і титулу.

Ще раніше улуси в Золотій Орді, як стверджували М. Г. Сафаргалієв, JI. М. Гумільов та інші, носили назви за іменем хана-володаря.

Утім, для кращого сприйняття матеріалу і надалі вживатимемо імена улусів паралельно, як-от: Тверський улус, або улус (князівство) князя Михайла Тверського, і так далі. Поєднаємо московську термінологію (вигадану) із золотоординською (справжньою).

Перейдемо до короткого опису деяких сторінок життя і діяльності вищезгаданих Чингісидів.

1. Хан Чилаукун, він же «Бахмет Усейнов сын».

Як визнав професор М. Г. Сафаргалієв, а він великий фахівець із цього питання, єдиним джерелом вивчення роду Чингісидів «Бахмета Усейнова сына» є «Бархатная книга», видана М. І. Новіковим у 1787 році. Усе інше — приховано. Це ж яку титанічну працю мала проробити московська влада зі своїми лакеями, щоби вони «не угледіли» на своїх землях і у своїй історії «владетельного княжеского рода», який налічував декілька сот спадкоємців? Світова історія подібного не знає! Та оскільки ми вже це питання, допомагаючи московській історіографії, дослідили і знаємо, що московити замість хана Чилаукуна подали декілька дійових осіб:

Ярослав Всеволодович,

Олександр Невський,

Ярослав Ярославович,

то спробуємо і в цьому питанні викристалізувати правду.

Звернемось до праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданої 1954 року в Парижі. Ця праця, порівняно з московськими виданнями, відвертіша, що стосується людського побуту.

Хан Чилаукун за своєю поведінкою до кінця життя залишався язичником. Коли описується діяльність так званого Ярослава Ярославовича, то раптом виявляється, що у нього були сини від кількох жінок. В одного із своїх синів, у віці далеко за сорок років, він відбив наречену та знову одружився. Це сталося у 1264 році.

«В тот же день он с нею обвенчался, а бедный Григорий (син.—В.Б.) тосковал, плакал, возненавидел свет и ушел на Тверцу… В 15 верстах от Твери он построил хижину и часовню и стал подвизаться в посте и молитве. Здесь ему явилась Богородица и указала место, где должна быть воздвигнута церковь и основан монастырь; обители Богородица предрекла славу, а Григорию раннюю смерть…» [65, с. 57].

Декілька слів щодо дружини хана Чилаукуна і матері Михайла Тверського (Беклемиша):

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего… (сына.—В.Б.). В повести («Повесть об основании Тверского Отроча-монастыря».—В.Б.) Ксения — не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове…

Предание, наперекор историческим данным, навсегда связало Едимоново — не Новгород — с княгиней Ксенией, указывая это село, как ее месторождение, а едимоновские жители почитали ее, как молитвенницу за родину» [65, с. 57].

Ще один доказ фальшування російської історії: князеві задля возвеличення і прив’язання Новгорода до династії вигаданого Олександра Невського приписали дружину із Новгорода, в той час як люди вказали на звичайне село.

Те, що ні син, ні церква заперечити йому не змогли, свідчить про його ханське (із ширинського роду) походження. Людина, вихована на церковних канонах і яка отримала освіту від єпископа, вчинити так ніколи б собі не дозволила.

Тому для оправдання «князя-християнина» вже церковні владики вдалися до фальшування, пояснюючи його вчинки «Божим видінням у сні». А в цьому випадку, мовляв, церква — безсила. Не станемо далі розвивати тему московської брехні про так званого «брата князя Олександра — Ярослава Ярославовича».

Зазначимо тільки, що саме у хана Чилаукуна та у його молодої дружини Ксені народився син Беклемиш (у хрещенні — Михайло).

«Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.). Как все дети, которые не помнят отца, он вырос под одним руководством матери, оказавшем на него глубокое влияние…

От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и прямой, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий — словом, унаследовал ту типичную тверскую “стать”, которая так мало подходила к эпохе, требовавшей от государственного деятеля изворотливости, ухищрений, бдительной предусмотрительности» [65, с. 59].