У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 5

Дятель, що його приніс Славко, наче б проснувся: він став на ноги та розглядався по хаті. Було видно, що дуже знесилів, бо ледве тримався на ногах.

— Назовемо його Стукачем, — сказала мама. — Хай живе в клітці. Але чим ми його годуватимем? Це ж зима та ще й яка гостра. Ні тобі мух, ні червяків.

І справді, що його робити? Чим годувати Стукача в таку пору?

Сім’я Вірстюків мала неабияку журбу: ані хліба, ні навіть м’яса Стукач не хотів споживати. Його дзьоб був міцно замкнений і він рішуче відмовлявся від таких, неприродніх для нього харчів.

— Треба йому дати щось подібне до комах, або червяків, — думав Славко.

— Але що? Та ще й таке, щоб рухалося? — питала Ляся.

Хлопець вирішив піти до маминої комори та щось підшукати. Там він побачив підвішені на шнурках куски сала. Діставши з кишені ножика, Славко відрізав невеликий кусок та приніс його в кімнату. Потім він нарізав кілька тоненьких кусочків, зовсім схожих на червяків. Узявши одного такого «червяка» в пальці, він потрусив ним перед очима Стукача. Нахиливши голівку, Стукач з цікавістю став приглядатися до нового й незнайомого червяка. Тоді Славко відчинив йому дзьоба та вклав туди сало. Стукач ковтнув з помітним задоволенням. Наступних «червяків» Стукач уже ковтав сам, широко розкриваючи дзьоб.

У хаті настала радість. Тато поплескав сина по плечі:

— Буде з тебе порядний лісничий, Славку. Бо лісничий мусить знати й любити не лише ліс, але й усе, що в ньому живе. А своєю винахідливістю, ти спас життя цьому лісовому громадянинові.

Так Стукач мав уже що їсти й міг у теплі та достатку дожидати весни.

ДОЖИДАЮЧИ ВЕСНИ

Славко примістив Стукача в клітці. В одному кутку її він поклав кусок пенька, у другому поставив мисочку для води, та другу мисочку для харчів. Клітка була досить простора, тож Стукач лазив собі по її стінах, чіпляючись за дротики пальцями ніг та дзьобом. Двічі на день Славко приносив Стукачеві тонких смужок сала та воду. Він уже не мусів обманювати птаха, рухаючи цими штучними червячками: Стукач їв їх із смаком, вибираючи з мисочки. Треба сказати, що новий харч пішов йому на користь: упродовж двох місяців птах виріс та змужнів. Так само його дзьоб став більш твердий і міцний.

До людей Стукач швидко звик. Коли хтось підходив до клітки, він уже не тривожився, тільки, схиливши голову набік, з цікавістю розглядав гостя. Зокрема пізнавав він Славка, що годував його.

НАДІЙШЛА ПОРА ПРЕКРАСНА

Спокійно й вигідно жилося Стукачеві в лісничівці. За вікном гули вітри — сніговії, морози заморожували все живе. На вікнах вони малювали квіти та закривали ними вид на поля, прикриті білою габою. Але Стукачеві було тепло й безжурно. До того ж сало виявилося для нього прекрасним харчем.

Згодом дні стали більші й ясніші. Сонце швидко розтоплювало льодові квітки на вікнах, що намерзали вночі, а довгі висючки під дахом, що вигравали діямантовими іскрами, воно топило в полудень. Ламаючись, вони падали з скляним дзвоном. Діти приносили їх до хати та гралися, доки вони не розтавали. Славко навіть смоктав іх, чому, певне, дивувався Стукач.

Швидко прилинув теплий, весняний вітер та струснув лісом. Шелестіли сосни. Шуміли смереки. З їхніх корон падали шишки, а вітер — пустун видував з них насіння, і, взявши на свої крила, ніс у цікаву подорож світом. Дуби й буки бовтали в повітрі нагими вітами. Здавалося, що цілий ліс, прокинувшись, збирається в мандрівку. Навіть у кущах ялівцю вітер збиткував, і, ховаючись в їхній гущавині, співав тонкоголосо.

Три дні дув вітер. Він злизав сніг. З-під нього показалося зелене руно озимин. Ще тільки на прибережних левадах біліли латки розмоклого снігу. Довгенько вони ховалися в гущавині. Тимчасом задзюркотіли потоки та побігли з веселим шумом через ліс до річки, щоб збудити її. Вона ж всю зиму проспала під кригою. Ще день — два, і річка стала протирати заспані очі та розправляти спину. Хрусь! Хрусь! Трісь! Трісь! — ламався лід на річці. Тепер уже було небезпечно дітям ковзатись по крихкому льоду. Вони з берега слідкували за кригою, що, погойдуючись, плила вниз. Весело дивитись, як зима відпливає кудись на своєму кришталевому возі.

Згодом і ранні квіточки виставили несміливо свої голівки з-під листя. Тоді заспівали перші пташки. Горобці, що цілу зиму держались поблизу хати, пообсідали гілля дерев та цвірінькали весело й голосно. Вони вже не боялись холоду та голоду. Навіть малі синички полетіли з саду в ліс поглянути, чи нема часом на деревах свіжих червячків. Увечері й досвіта співали в садку шпаки, а кіс, сівши на гілку від яблуні, напроти вікна, насвистував свою радісну пісеньку. Навіть мушки прокинулися в полудень та проходжувались по вікні на слабих ще й хитких ніжках, іноді пробуючи крильцят, що засохли й знерухоміли підчас зимового сну. Так, усюди була весна-красна. Її вже не могли спинити нічні приморозки, чи сніговії. Вона сіла на своєму престолі з квітів та крилець метеликів, випустила з рукава пташок і наказала їм співати.

Стук, стук, стук! — озвалося з лісу. Пішов гомін безлистими деревами. Вони наче передавали новину одне одному. Це ж бо дятелі взялися до праці. У них почесний обов’язок: звільняти дерева від жуків, що лазять під корою та смокчуть деревні соки.

Стук, стук! — озивалося ближче й ближче. З лісу прилетів дятель та сів на смереку, біля огорожі лісничівки.

Стук, стук! — ударив дзьобом об її кору, пробуючи, чи міцна вона й здорова, чи, може, під нею комашня.

Один тільки Стукач сидів у клітці, як цілу зиму. Сидів і далі без діла, прислухаючись до лісових шумів і співів.

Стук, стук! — спробував він ударити дзьобом об пеньок, що стояв посеред клітки. Та пеньок був сухий, і загомонів глухо та мертво. Стукач сів на ньому, понурив голову, наче насунув на очі червону шапочку та пірнув у сонну дрімоту.

ЛЕТИ СОБІ!

Вранці знову озвався гомоном ліс.

Стук, стук! — долетіло з-за вікна. Стукач стрепенувся та забив крилами об стінку клітки. Але вона була міцна й не пускала, Він знав це. Тож знову сів на пеньку й насупився. Славко приніс йому їсти, але він до їжі не доторкнувся.

— Стукачу, Стукачику дорогий! Що тобі сталося? — питався Славко з жалем, — та ж учора ще ти їв, і твої червяки тобі смакували.

Стукач не рухався, і, здавалось, навіть не пізнавав Славка.

— Мамо! Стукач не хоче їсти і не йде до мене! — скаржився хлопець, мало не плачучи.

Мама оглянула птаха, але й вона не знала, що з ним скоїлося.

В обід повернувся з лісу батько. Славко розказав йому про свою журбу: Стукач розсердився, чи, може, захворів, не приймає харчів.

Стук, стук! — донеслося з лісу крізь відчинене вікно. Стукач, що сидів на пеньку з закритими очима, прокинувся та забився об стінку клітки. Кинувши погляд на нього, тато вирішив: — Прийшла весна, і Стукач хоче до лісу. Мусимо його випустити. Допомогли йому перезимувати, а тепер йому пора вертатися до своїх та до своєї праці.

Славко скривився. Він любив Стукача, як же тепер з ним розлучитись? Але треба, бо ні цього, ні наступного дня Стукач нічого не їв та в сонній журбі сидів, похнюпившись, на пеньку.

Тож настала хвилина розлуки. Вся сім’я вийшла на ганок, Славко приніс на руці Стукача. Як завжди, так і тепер, він дозволяв брати себе, навіть сам сідав на руку хлопцеві. Ясне сонце вразило його трохи спочатку і він прижмурив очі.

Стук, стук! — почулося з лісу. Стукач глянув весело вгору, а потім, розправивши крила, підлетів і зручно сів на яблуні.

— Лети, лети собі до лісу, дорогий Стукачику, і прощай! — кричала сім’я Вірстюків.

— А якби тобі було погано зимою, прилітай знову до нас! — запрошував Славко.

Стукач сидів на яблуні та дивився згори на своїх приятелів. Може, й йому шкода була їх покидати?

— Стук, стук! — озвалося з лісу.

Стукач розправив крила та, перелетівши через річку, зник у лісовій гущавині.