У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 23

Вітаміни — це складові частини рослин. Вони надають нашому тілові здоров’я та хоронять його перед хворобами, їх називають буквами А, Б, Ц, Д. Наприклад, вітаміна А зберігає здоров’я наших очей, вітаміна Б запобігає нервовості, вітаміна Ц, що є в помаранчах, цитринах, салаті, надає силу нашим зубам, гарний здоровий вигляд нашим яснам, нашій шкірі. Вітаміна Д є в риб’ячому трані, (ви, певне, його вживали не раз, і як він вам смакував?) вона хоронить нас перед кривухою, то значить, як ми її їмо то наші ноги є рівні, а не повигинані й погані. В нашому тілі вона й сама витворюється під впливом сонячного проміння. Ви любите погрітися на сонечку, правда? Від нього ваша шкіра стає бронзовою, це, власне, здорово, бо там, у цьому бронзовому кольорі, десь і схована та вітаміна.

Мінеральні солі: Вони теж потрібні для здоров’я нашого тіла. З них одну ви дуже добре знаєте, це кухонна сіль, що нею ви солите редьку, коли її їсте з хлібом і маслом навесні, а мама солить харчі підчас варення. У молоці є розчинене вапно, що надає сили нашим кісткам, у жовтку яйця фосфор, що надає здоров’я нашим нервам. Окрім тих є ще інші солі, як от поташ, залізо, марганець.

Так, загально беручи, вітаміни й солі зберігають наше тіло в здоров’ї, хоронять нас перед деякими хворобами, а коли ми й захворіємо, допомагають нам видужати. Вони всі є в овочах, городині, молоці та яйцах, і тих харчів треба їсти якнайбільше.

ЇЖАК ІЧОК

1. ІЧОК!

В горах, у нашому славному Розлучі, була хатка. В тій хатці жив Старий Пан і господарили Ганя й Ілько. Ганя старша, Ілько молодший. Була там корова Бинька, свинка Хрунь, безліч псів, що їх рід пішов від Мімі, яка приїхала з старим Паном зі Львова. Була там киця Боя, найважніший звір у господарстві. На літо ми приїздили до Старого Пана. Та про всі справи, ви, певне, читатимете в іншій книжці під назвою: «Звірі Старого Пана». Тепер же про Ічка.

Одного осіннього дня, Ганна приїхала до Розлуча, може, на рижики, може, на підпеньки, а, може, так собі. В неї часом появлялася туга за горами. Ви знаєте, що таке туга? То дуже неприємне почування. Люди кажуть, що вона сидить біля серця та в’ялить його. Це не хвороба, хоч дехто запевняє, що з туги можна вмерти. Так, Ганнина туга за горами не смертельна хвороба, а така собі легша, як у вас, скажімо, грипа: прийде, побуде трохи й піде. А щоб швидше її позбутись, треба поїхати в гори. Так і зробила Ганна. Поїхала до Розлуча, посиділа на лавочці Старого Пана, погрілась на сонечку, пішла на Кізявицю та в Печеру, і від того їй зараз же полегшало.

Одного ранку приніс Ілько щось завинене в мішку. Виглядало воно, наче мала хлібина.

— Оце, видите, ймив у стайні. То їж, ци якесь…

— Покажи, покажи! — попросила Ганна.

Ілько розгорнув свою здобич та поклав па підлогу. Кругле хлібеня лежало, наче неживе. Було наїжене голками, а на них і між ними — Боже ти мій! — скільки було пороху, бруду, соломи, листя, навіть гною! Повзало воно й качалося всюди, тож не диво, що набрало на голки стільки нечистоти. Колір його кільчастого кожуха був брудно-бурий, і запах не дуже приємний. Здавалося, що оця купка бруду нежива, але за хвилину з-поміж голок показався чорний, порепаний ніс, а далі ціле рильце, як у свині, і жваві чорні очі. Ніс нюшив, а очі пильно розглядали хату. При найменшому шерехові голова негайно зникала в кожусі, не бажаючи знайомитись із небезпекою. Так, ціле життя їжака є втечею до власної шкіри, постійним хованням перед ворогами. Коли вже м’який живіт і дорогоцінна голова сховані між голками, тривога минається. Лежить собі таке кільчасте гарбузеня серед дороги, чи де в рові, і що йому зробиш?

Хитра й бойова сучка Боська прискочила до звіряти, та мабуть мала вже сумний досвід, бо тільки гавчала тонко й гостро. В її голосі була якась жалісна скарга. Зараз же вона задкувала й ховалась до кутка. Мабуть, її ніс добре зазнав, чим пахнуть їжакові голки.

— Що з ним вчинити? — питав Ілько. — Бо мовлять, що він коровам молоко відбирає. Може б, його вбити? Рубану два рази сокирою, і по нім!

— Дурень ти! Молока він не має як відбирати й бити його не треба. Він корисний в городі, де поїдає комах, навіть мишей, а шкоди не робить жодної. Хоч який він не гарний, проте це гідна тваринка, і навіть дехто держить його в хаті, бо він полює на тарганів. От і добре, що нагадала! У нас, у Львові, в кухні є таргани. Візьму його до нас, хай виловить.

— Та фе! Хто би таке віз у місто? — здивувався Ілько.

Проте, наступного дня їжак лежав у кошичку на полиці залізничного вагону. Колеса потягу котилися по рейках і вибивали радісну пісеньку: Ічок! Ічок! Чок! Чок! Ічок! Ічок! Ічок!

2. НА НОВОСІЛЛІ

У Львові, ще на порозі стоячи, повідомила Ганна:

— Маємо нового добродія на господарстві!

Всі збіглися до неї, і тоді Ганна викинула з кошичка їжака.

Всі стали розглядати прибулого й розпитувати, яка його історія й що він їсть? Тільки Зоська реготалась, аж сльози ставали в очах: так смішила її паннина охота тримати в хаті такого звіря. Зоська штовхала його держаком щітки, а він загрозливо їжив голки.

— Лиши, не страши бідного звірка! — просила Ганна. — Він мусить звикати до людей. Бачиш, який боязкий.

І справді: як тільки на хвилину всі затихли, Ічок виставив ніс, але зараз же сховав його знову; тільки з-поміж голок видно було очко, що дивилося на світ.

Як усі інші, й Мая підійшла до звіряти. Принюхалась до нього здалека, але мабуть його запах був немилий, бо чхнула й стала вилизувати свою шерсть, наче боячись, що до її гарного, чорного кожушка пристане щось брудне. Все ж, за хвилинку підійшла й обережно торкнула новий предмет лапкою. Голки наїжились, і Мая плюнула з пересердя та жалісно нявкнула: її лапка відчула, що таке їжаків кожух. Швиденько стрибнула Зосьці на коліна та стала вилизувати лапку, при чому з обуренням позирала на колючу біду. Вона ж їй нічого не зробила, може, разом би грались. Киця була молода й весела, і товариство б їй придалося. Але яке може бути товариство з таким неввічливим заволокою?!

— Як він називається? — питав Роман, — яка його історія та що він робитиме в нас?

— Це Ічок. Скромний ловець із Кечери. Був там пострахом різної комашні, мишам теж наганяв страху. У нас дістане ловецькі терени в кухні, де запанує над тарганами.

Таке пояснення викликало пошану до гостя, і навіть Зоська погодилась його прийняти.

Філько побачив нового звірка підчас обіду. Його внесли до їдальні й поклали на підлогу. Відтепер він їстиме не в кухні, а в кімнаті, де більше спокою. Як не як, Ічок був нервовий, і від цієї хвороби треба було його лікувати.

— Він дурень, — вирішив Роман.

— Ні, це не глупота, а така в нього вдача. Обережність нікому не зашкодить, і він це знає. Так він відстрашує ворогів. І хоча він не великий, ворог боїться його, як от Бабусина Красуля.

Філько боронив їжа. На доказ, яке це мудре звіря, він розповів історію про їжака Дідка.

ПРО КОРОВУ КРАСУЛЮ Й ЇЖАКА ДІДОЧКА

Вранці бабуся виходила косити траву для своєї корови. Хоч бабуня й старенька, та праця йде в неї справно: косою тільки черк, черк! Аж дивиться — в траві якийсь клубок. Добре, що впору стримала косу, а то бідний їжачок не дожив би до своєї смерти. Своїм звичаєм він з’їжився, склубився, та лежав, мов неживий. Бабуся помітила його в траві і зраділа. Вона любила всіх звірів, то й вирішила забрати їжачка до себе в хату. Кожен господар тішиться, коли худібки прибуває. А бабуся й поготів. Вона була стара й самітна, любила тварин та розмовляла з ними.

— Підеш з бабусею додому? Ти сам, як бачу, а бабуся теж сама. Умер наш господар, і все запустіло з тої пори. Але тепер ти будеш у нас господарем. Ти такий горбатенький та нечепурний, як справжній дідусь. Але біди тобі в мене не буде.