У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 16

— Глянь, Василю, як гарно цілуються оці двоє! — сказала пані Ганна.

І справді, на гілці сиділо двоє пташок, та, притуляючи дзьобик до дзьобика, наче б цілували одне одного. Вони зовсім не звертали уваги на те, що діється в клітці й поза нею, на рух возів і людей за вікном. Співали й цвірінькали собі весело. Так одна, друга й третя пара пташок.

— Знаєш, Василю, купімо собі парочку. Вони такі милі й гарні.

— Мало ще маємо менажерії в хаті? — засміявся пан Василь. — Завжди приносять якусь біду з лісу, чи з поля, а ти годуй ту худібку та ще й прибирай за нею. Інколи клопіт такий, як оце було з Цапунем, або жаль, як за Сільвою, чи Іллею Даниловичем, коли вони покинули наш дім.

— А ми все таки купимо, Василю. Добре?

— Врешті, ти знаєш, що я не люблю держати птахів у неволі. Кожна тварина почуває себе в клітці нещасливою, а особливо птахи, що звикли до свободи в небесних просторах. Тому я й не дозволяю ловити щигликів, або держати шпаків у клітках.

— Мені не здається, що ці пташки почувають себе в клітці нещасливими, — сказала пані Ганна. — Отже, зайдімо та розпитаємо про їх життя, й може, таки купимо парочку…

У склепі було гамірно, й ніде правди діти, не дуже приємно пахло. Була там клітка з малпочкою, що поводилась, як і всі малпи: кривлялася, дряпала свій кожушок, старалася нав’язати зв’язки з людьми та дістати від них якихось ласощів.

У скляній коробці повзали черепахи. Деякі з них їли салату. Сучка-бульдог годувала своїх малих, лежачи в дерев’яній скриньці. На стінах клітки з пташками: маленькі жовті канарки співали та щебетали, а велика клітка з синіми й зеленими папугами робила найбільше шуму. Як і на вітрині, вони співали, цвірінькали, билися й цілувалися.

— Можете сміло брати їх, панство. Вони походять з Америки, але ці вже родилися в клітці й зовсім не тужать за волею. Дуже гарно себе почувають та виводять малих.

— Що ж, візьмемо парочку, Василю? — просила пані Ганна. — Діти теж розважатимуться цими чужоземними пташками. Якраз завтра Лясині іменини й ми зробимо їй милий подарунок…

— Ну, нема гірше, як жінка чогось захоче! — засміявся пан Вірстюк, дивлячись на продавця.

— Це правда, пане, й не знаємо іншого способу, як тільки задоволити її бажання. Та я думаю, що цим разом пані добродійка висловила зовсім доречне бажання, і панство матиме велику потіху з оцих пташок. Доберу вам гарну парочку. Чи більше подобаються вам сині, чи зелені?

— Візьмемо двох зелених, — вирішила пані Ганна.

Так оце панство Вірстюки купили самця та самочку — папужок. У самця над дзьобом — зеленава шкірка, а у самочки біла. Так їх відрізняють. Пачечка зерняток, вапно, що його називають сепією, бо виробляється із скелету морської тварини цієї назви, та гніздечко запакував продавець окремо. Папужок він примістив у картоновій коробці з дірочками. Так, запаковані, вони поїхали до лісничівки.

2. ЛЯСИНІ ІМЕНИНИ

Уже заздалегідь Ляся тішилася й думала: що то їй принесе день святої Уляни, її покровительки? З такими думками вона й заснула. Прокинувшись вранці, в день іменин, вона побачила на стільці, біля свого ліжка, білу суконочку з мережками та велику синю стрічку для волосся. Суконка була прекрасна! Фальбанки й мереживо робили її легесенькою, як пушинка. До того ж ще оця широка шовкова синя стрічка, що буде так гарно виглядати в її бронзово-золотистому волоссі. Так, це був дарунок від мами. Ляся побігла до неї, та, цілуючи їй руку, дякувала за суконочку.

— Мамусю, така чудесна суконочка! Я так задоволена нею, і дуже, дуже тобі дякую!

Мама тулила доню до себе та говорила:

— Добре, що вона тобі подобається, доньцю. По обіді прийдуть до тебе твої товаришки, а ми нашу Лясю одягнемо, як княжну… Мама заплете гарно коси своїй доньці, а великий бант, що ми його зав’яжемо з правого боку, буде надзвичайно пасувати до твоїх довгих кіс.

Це правда, до Лясиного волосся, що мало колір осіннього листя, прекрасно пасувало синє, наче небо над лісом, що його позолотив перший приморозок.

— Але що тато подарує своїй улюбленці? — питала мама.

— Ой, мамусю, я не знаю, а ти, певне, знаєш. Скажи!

— Ні я не знаю теж, то великий секрет… А проте, угадай!

Ляся задумалася.

— Книжку! — вигукнула.

Мама похитала заперечливо головою.

— Перстенець?

— Не думаю, ти маєш уже один із синім камінцем. Для чого б тобі тато купував другий?

— То я й справді не знаю. Ми краще ходім до нього й побачимо.

Мати і донька застали пана Вірстюка в його канцелярії. Він якраз кінчав улаштовувати папужок. У клітці з білого металю весело щебетали дві зелені пташки.

— Ой, татусю, зелені пташки! — скрикнула Ляся. — Я ніколи не бачила зелених пташок!

— Це папуги, і це тобі від тата дарунок на іменини.

Тато пригорнув свою доню, поцілував та склав їй іменинні побажання: рости велика й здорова, будь щаслива й весела, як пташинка. Ти ж пташечка наша, щебетунка.

В тій хвилині увійшов Славко. Він тримав у руці кошичок, що його виплів майстерно з ялівцевого коріння. Кошичок був повний квіток, які Славко назбирав на леваді, над річкою. Вони були простенькі, але свіжі й запашні, і на них блищали крапельки роси.

— Це я для тебе, на іменини, Лясю, — трохи ніяковіючи, подав сестрі квіти Славко. Але зараз же додав з гордощами: — І я сам виплів отой кошичок.

Так, це було велике діло! Ще задовго до іменин, Славко вчився плести такі кошики у Лесичового Андрійка, що пас худобу в лісі. Він був майстром на все село, а його кошики навіть його мама носила на торг до міста продавати. Були вони зручні для всього: грибів, ягід, яєць. Але Славко виплів малого кошичка, що був призначений на клубки з вовною й гачок — під Лясине плетиво.

— Чудесний кошичок, Славку! — тішилась Ляся. — Ти справжній майстер, я не потрапила б такого виплести.

Славко міг бути гордий з свого першого кошичка. Згодом, він ще й не такі виплітав.

— Бачиш, Славку, що я дістала від тата? Папуги!

— Такі зелені пташки! Де ти зловив їх, тату?

— Я не зловив, а купив у склепі. Вони не живуть у нас на волі, тільки в Америці. У нас же вони виховуються в клітках. Ляся їх годуватиме, а як у них будуть діти, ти теж дістанеш парочку.

Потім, після обід, коли до Лясі прийшли Мушка й Орися, її приятельки, і Ляся була препишно одягнена в нову сукню, з синьою стрічкою на голові, папуги викликали подив і захоплення дівчаток.

З НЕДОБРА СТАРА

Так оце папужки зажили в лісничівці. Вранці Ляся чистила клітку. Підсунувши вгору дверцятка клітки, вона вигортала щіточкою сміття та стелила чистий газетний папір. У дві скляні мисочки вона насипала зернят і води. Вапна вистачало на довгий час. Прибираючи пташину хатку, Ляся приговорювала: — Прошу тебе, стара, будь чемна і ввічлива до свого чоловіка, а то він нарікає на тебе. Як же можна бити чоловіка? Він такий милий, він так любить тебе, а ти така недобра.

Очевидно, що Стара, бо так назвали самочку, не дуже розуміла, чого Ляся хоче від неї. Але, коли б і розуміла, мабуть не багато де змінило б її ставлення до Старого. Так, бо вона не любила його — на превеликий жаль цілої сім’ї Вірстюків. Оце Стара сидить на бережку мисочки та їсть, розкидаючи полову довкруги. Хай тільки він наблизиться до мисочки, вона крикне тай трах його дзьобом! Бідний Старенький стане в кутку клітки й приглядається та чекає, аж його жінка наїсться так, що в неї воло повне. Тоді вже й він іде несміливо до мисочки та їсть, вилущуючи зернята. Бувало часом, що Стара сидить на гілці та, приплющивши очі, дрімає. Але дуже часто вона щось викрикувала, а то й ганялася за Старим по клітці. Та він дуже швидко забував кривду, і, сівши на гілці, співав весело. Мабуть, співав про кохання. Розспівавшись на весь голос, він забував мабуть, що жінка в нього недобра та підходив до неї, наставляючи дзьобик до поцілунку. Раз, другий йому вдалося поцілувати Стару, але потім вона, наче б щось пригадавши собі, дзьобала його в голову. Бідний Старий! Він виказував їй стільки ввічливости, уважности й любови. Та вона не любила його, Може, там, у великій клітці, в склепі, вона залишила коханого чоловіка, і тепер не могла привикнути до нового. Через її неввічливість і назвали її Стара, та вже й його Старим, хоча він був зовсім молоденьким пташком.