Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 64

Ілюзія! Насправді ми — це не ми, ми — сяйво, яке нам ще доведеться осягнути. Якщо є ворог, убий його! А краще вбий друга, а ще краще — кохану. І ти осягнеш неосяжне. Я володію всім, чим хочу, але лише подих близької смерті надихає мене на життя, надає йому сенсу. Тому ми так часто воюємо: бо хочемо померти в шаленій битві, а не тому, що нас хвилює, скільки в нас верблюдів чи оаз». — «Чому ти не вб’єш мене? Для чого мучиш?» Шейха осміхнулася і ніжно поцілувала в губи: «Тому що кохаю тебе, чужоземцю. І це, як не дивно, сильніше за смерть. Тому вже знаю: коли відріжу тобі голову, не стану вільною від тебе, навпаки. Твій дух, твоя енергія назавжди залишаться в цьому палаці, в цій спальні, на цьому ліжку, на площі, де я тебе страчу. Весь цей час я намагалася звільнитися: кожної ночі в мене був новий коханець, але марно — кожної ночі я була лише з тобою. Усе зробилося навпаки: я стала твоєю полонянкою, чужоземцю, а не ти — моїм полоненим! Але якщо лишити тебе жити, то вийде ще гірше. Тим самим я позбавлю себе і свій народ майбутніх задоволень і розваг, і рано чи пізно вони відріжуть голови і мені, і тобі». — «Що ж нам робити? — запитав генерал. — Утекти?» — «Не нам, а мені! — гордо відповіла Шейха. — Іди і готуйся, чужоземцю!» Вона потяглася до дзвіночка — ураз забігла охорона і відвела генерала до в’язниці. Він безвільно дав себе кинути на земляну підлогу, а потім, коли охоронці, вдосталь над ним назнущавшись, пішли, перевернувся на спину і, дивлячись у стелю, вимовив: «Господи, нарешті!»

Останньої ночі вони кохали одне одного натхненно і довго. Генерал цілком підкорився бажанням Шейхи, він відчував, як кожним подихом, кожним дотиком, кожним ударом серця, кожним поглядом, кожною клітинкою свого багатого тіла жінка забирає в нього все, що може залишити в пам’яті: запах, рівне ритмічне дихання, піт, сім’я — краплю за краплею. Наче видавлюючи з нього все людське, все чоловіче. Він заснув, як ніколи готовий до смерті, спустошений і щасливий, але навіть уві сні продовжував розмовляти із Шейхою і кохати її. «Лише через смерть ти осягнеш безкінечність, чужоземцю. Свою чи чиюсь!» — начебто казала вона. «Ми побачимося коли-небудь? Ти приїдеш до мене?» — питав він. «Тільки після смерті. Тільки після того, як пізнаєш її. За це тобі і відріжуть голову!»

Генерал прокинувся серед пустелі з прив’язаними до верблюда ногами. Верблюд ішов, гордо підвівши морду на безжалісне східне сонце, несучи знесилені душу й тіло генерала в його країну. У руках генерал тримав дивний малюнок: блакитний силует жінки без голови... За суворими законами пустелі, за законами свого войовничого племені, Шейха не мала права жити з чоловіком довше однієї ночі. Вона завагітніла тими тижнями, але ніхто, навіть вона сама не могла точно стверджувати, хто батько майбутнього Принца пустелі і з яким він міг би народитися кольором волосся, очей або шкіри.

11. Дядечко на ім’я Бог

Я прокинувсь, наче прозрівши. Я озирнувся і побачив навколо себе пустелю. Не пустелю з піском, верблюдами і барханами, а справжню пустелю — пустелю жебрацького людського духу. Я раптом зрозумів, що насправді я нічого не втрачав: ні років життя, ні коханих, ні грошей, ні друзів — і нічого не набував: ні країни, ні майбутнього, ні коханих, ні друзів. У мене з самого початку, з самого початку життя нічого не було справжнього: лише пусті балачки, пусті почуття, пусті вчинки, я був живим мерцем, який існував серед таких же живих мерців, марно ганяючись за примарами щастя. І лише той час, що я провів у небутті чи сні, я прожив по-справжньому. Я згадував сон — і дивувався, наскільки Шейха пустелі зі сну схожа на мою Мону Лізу, дівчину, за якою я спостерігав у морі квітів тітки Тоні. Більше того, рудий худий каліка, якого Шейха замучила в ліжку, а потім жорстоко стратила, — точна копія Васі Сироїжки, Копієччиного друга і коханця, якого зарізали в підземному переході... Так моє буття дивним чином перетворилося на небуття.

Нарешті, настали січневі свята. Чортенят Гогі й Магогі я відправив у відпустку: хай провідають рідних, розважаться трохи. А з Москви на вихідні нарешті приїхав доктор Спок. Ми пили горілку, і що ще ми мали робити на Різдво, як не пити горілку і розмовляти про Бога?!

— Я маю до тебе дуже просте запитання, — сказав, уже добряче вихиливши, доктор Спок. — Що б ти, особисто ти, робив, якби Бог саме цієї миті розверз небеса і показав нам свій лик? Показав так, що всі шість мільярдів мешканців планети Земля, незалежно від того, що вони роблять, побачили б його? Незважаючи на те, що Земля кругла? Ті, хто спав, прокинулись би, ті, хто кохався, завмерли б одне в одному, ті, хто їхав, зупинились би, той, хто вгамовував спрагу, перестав би її вгамовувати, ті, хто лежав на смертному одрі, підвелись би — і всі ми водночас подивилися б у небо і, незалежно від віросповідання, сказали б: «Таж це наш Бог!» Тобто визнали б Його.

— Я думаю, що всі впали б на коліна і почали молитися.

— Ага, ті, хто ще не забув, як молитися! І от Бог, якого всі впізнали і всі визнали, який чує молитву шести мільярдів людей тисячами мов, яку вмить забубоніли люди, абсолютно спокійним голосом каже щось на кшталт: «Людство, говоритиму коротко. Мої янголи геть утомилися носити вам Моє Слово. В усьому цьому немає жодного сенсу. Останній, Джабріїл, навіть захворів від розпачу. Тому Я не марнуватиму часу і не робитиму закидів. Ви — Моє творіння, і все, що навколо вас, також. Тому ви — це Моя відповідальність, і Мені з цим жити далі. Тому Я змушений внести деякі корективи в наш давній договір. Я відміняю Рай і Пекло, тобто відміняю життя після смерті. Рай і пекло зачиняються назавжди сьогодні рівно о дванадцятій, тобто через двадцять шість хвилин. Від цієї миті ви можете розраховувати тільки на своє фізичне існування. Тобто, Я хотів сказати, тепер — ніякої вічності! Віднині ви отримуєте тільки те, що маєте тут, у своєму земному житті. Таким чином два одвічні питання, які час від часу вас турбували, нарешті знайшли відповідь. По-перше, Я є. По-друге, життя після смерті немає. Тож — хоч із Богом, хоч без Мене — однаково: чао, ауфідерзейн, салям алейкум, до побачення, адью, намасте, тобто пішли на хер!» Що б ти робив, коли б піднявся з колін? Що б ти відчув?

— Мабуть, утрачений шанс. Порожнечу. Розпач. Безглуздість існування. Чесно кажучи, таке навіть важко уявити!

— А потім? Що б ти робив потім? Якби використав решту життя? Ти взяв би автомат і пішов би брати все, що можна: пограбував би банк чи магазин, ґвалтував би перших-ліпших дівчат — чи чекав би на резолюцію ООН із цього приводу? Чи, може, ти пішов би руйнувати храми й вішати на стовпах служителів культу? Що б ти робив, скажи? Може, ти молитимешся і благатимеш Господа поміняти рішення? Але Бог рішень не змінює, на те він і Бог! А може, ти використаєш ці двадцять шість хвилин, які відвів тобі Господь, на те, щоб накласти на себе руки і таким чином ускочити в останній вагон? То що ти робитимеш, скажи?!

— Я скажу собі, що це — не справжній Бог. Що це придумали американці, щоб знову всіх обдурити, насправді, це примара, а не Бог, або нова система протиракетної оборони!

— Але ж тобі ніхто не повірить! І сам ти собі не повіриш!

— Я думаю, що так казатимуть на всіх телеканалах у всіх країнах, хіба десь американців поміняють на євреїв або «Аль-Каїду».

— Не викручуйся, відповідай на запитання!

— Я не знаю. Мені тепер простіше думати, що Бога немає, тобто ніхто не висунеться з-за хмари і не скаже такої маячні. Я живу власним життям, у якому мені далеко не все подобається, але тут нічого не вдієш, і намагаюся не думати, що буде тоді, коли я помру.

— Але ж ти інколи про це думаєш?

— Інколи думаю. Але це не заважає мені жити. Навпаки.

— Тобто тобі не страшно?

— Мені страшно, коли я про це думаю. Але ж я намагаюсь не думати.

— А що саме ти думаєш?

— Я думаю, що померти просто так — украй, м’яко кажучи, неприємно і що було б кльово, якби після смерті ще щось зі мною відбувалося.