Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 39

Я не знайшла в собі тієї людини, якій я не брешу. Шукала-шукала — і не вишукала. Тому я тут. І всі інші, я так думаю, тут із цієї ж причини. Ми втомилися брехати самим собі. Тому ми прийшли до Бога — він не потребує інших слів, крім молитви.

Помалу клопоти, що здавалися важливими і непереборними, залишилися за товстими стінами обителі. Проблеми лопалися, наче повітряні кульки, кульки, які я до того ж сама собі і надула-надумала. З часом майже на всі запитання знайшлися відповіді, і врешті-решт я стала тим, ким була насправді — самотнім кущиком, безплідним сухим самотнім кущиком серед пустелі. Не можу сказати, що мені сподобалося, але я наважувалась сподіватися, що тепер, коли минуло стільки часу відтоді, як я прийшла до монастиря, як від мене відлетіло все чуже, тепер, коли всі мої відповіді — в молитвах, а вся любов — у Бога, я знову зможу розквітнути.

Може, смішно прозвучить, але питання, яке турбувало мене найбільше, — чи чистять монахині зуби? Виявилося, що чистять, це не заборонено. У монастирі в побутовому плані все відбувається саме так, як відбувалося для кожної з нас удома. З однією невеличкою поправкою — насправді це було не вдома. Таке ж саме життя. Мені дуже складно розповісти вам про щось особливе чи надзвичайне. Звісно, в кожного монастиря є свій статут, вони схожі між собою, але деяка різниця все ж таки, я думаю, існує. До нас, наприклад, часто приїздять туристи — подивитися на келію, у якій начебто колись переховувався Лжедмитро, до того ж у нас є своя славна ікона, яка вважається захисницею місцевих селищ...

Не можу сказати, що полюбила монастир і келію, як любила колись власні квартиру й кімнату, але я і не сумувала за ними, як не сумувала і не шкодувала за тим життям. Я потоваришувала з сестрою Феодосією, красивою рудоволосою двадцятирічною дівчиною з великими темними очима. Вона місцева, і в неї немає ніякої страшної життєвої історії, і змалечку в родині ніхто не виховував релігійних почуттів, але вони жили зовсім неподалік від монастиря, і Оксана, так її звали в миру, мала можливість спостерігати водночас і той, і цей бік життя. Тож монастирський лад сподобався їй значно більше — і, коли виповнилося вісімнадцять, Оксана одразу прийшла сюди. Вона навіть не знала, що таке мужчина, а два чи три поцілунки на шкільних дискотеках із напівп’яними однокласниками аж ніяк не схвилювали серце й тіло. «Я завжди знала, що мені потрібне щось більше, ніж ходити на роботу і виховувати дітей», — казала вона. Сестра Феодосія часто тихенько плакала, коли молилася. Я не наважувалася питати чому, але якось вона сама з тривогою сказала: «Не розумію, чому зі мною нічого не відбувається?!» — «На що саме ти чекаєш?» — «Не знаю, однак я вірю, що зі мною щось має відбутися! Щось надзвичайне!» Оксана, а потім і сестра Феодосія чекала на якесь диво, на прозріння, на осяяння. Щира відкрита душа, зовсім дитя, вона вірила майже фанатично. Матінка Єфросинія часто довіряла їй дзвонити в монастирський дзвін — ми завжди могли відрізнити, коли дзвонить саме сестра Феодосія: подзвін у неї виходив напрочуд чутливий і ніжний. Іноді здавалося, що це дзвонить сам Бог.

Монастир — моя остання гавань. Принаймні мені так хотілося, і чим більше я молилась, тим більше віра входила в серце, тим більше віра ставала й істиною.

А навесні сестра Феодосія зникла. Ходили страшні чутки, що вона брутально вчинила гріх, але що саме сталося, ніхто достеменно не знав. Звісно, крім матінки Єфросинії. Коли монахиня скоює гріх, у нашому монастирі заживо відспівують її душу. Страшний обряд — я про нього нічого не знала. Його ввели, напевне, щоб у нас, окрім пряника — Божої любові, — був і батіг. Батіг стьобав немилосердно — сестри тріпотіли від страху, коли матінка Єфросинія і ще кілька монахинь, переважно похилого віку, відспівували заживо душу сестри Феодосії. Нас відправили в келії, і кожна самотужки боролося з тими муками й думками, які гризли наші душі разом з душею сестри Феодосії.

Через три місяці її тіло знайшли неподалік у лісі. Вона хотіла повернутися до монастиря, але боялася гніву матінки, і якийсь час жила в порожній хатинці лісника. А потім перегризла вени, наче від голоду або спраги. Ховали її батьки: матінка Єфросинія, звичайно, відмовилася приймати й хоронити тіло на монастирському кладовищі. Я не знаю, чого шукала Оксана, я не знаю, що знайшла Феодосія, що скоїла, чим так завинила перед людьми та Богом, але це жорстоко.

Потай мені вдалося вислизнути на міський цвинтар. Я довго роздивлялася кольорову фотографію, прибиту до перехрестя трьох кілочків, які стояли на могилі, — шкільна форма, руде волосся, темні великі очі, усмішка, — і плакала з горя та розпачу. Невинне дитя, Оксана-Феодосія так щиро шукала віри і любові, та все, що їй дісталося, — заживо відспівана сестрами душа. Душа, якій не дали прощення. Вона так і не змогла вгамувати спраги. Я часто згадую її подзвін — так само часто, як і квіткове море тітки Тоні. Мені чомусь здається, що їхні душі Бог ліпив з одного тіста.

Ми сиділи з Остапом на високому зеленому пагорбі. Він дуже дотепно розповідав про подорожі, я сміялася і просила нових історій. «Ну, добре, — казав він, — добре, слухай! Люди на Сході чомусь вважають, що всі білі без винятку бездоганно володіють англійською, тому, спілкуючись, дуже переймаються своєю вимовою. Як у мене з англійською, ти знаєш — не дуже, м’яко кажучи. Так от, головне — нікого не розчаровувати! Якийсь добродій може довго пояснювати, що й як, твоє ж завдання — уважно слухати, інколи киваючи головою і вставляючи «єс», «мейбі» або «ноу». Чим більше добродій говорить, тим більше він сумнівається — зважаючи на таку реакцію, — що ти його розумієш. Зрештою, він не витримує і стурбовано питає, чи добре ти розумієш його недовершену англійську? І тут настає твій зірковий час: потрібно доброзичливо всміхнутись, дружньо поплескати співрозмовника по плечу, подякувати і сказати, що немає про що турбуватись. Так, більш-менш, усе о’кей, ваша англійська досить зрозуміла. Добродій дякуватиме тобі довго, можливо, навіть пригостить обідом або кавою. Тож треба казати людям приємне, і вони тебе полюблять!»

Це було через півтора року після візиту Остапа до монастиря: пронизливо-синє літо, зелений пагорб, на якому ми сиділи, розповіді про подорожі Сходом, наші мами, мама Рая і мама Тетяна, які гуляли вздовж невеличкого озерця з малим... Ми завітали сюди, в село, звідки родом мій дід, майже випадково, їхали з Києва — і вирішили завернути... Останнього разу я була тут років двадцять тому, тоді ще тут жили люди. Тепер усе поросло травою і деревами, жодної хати, важко знайти навіть контури будівель, а ось тут же зовсім недавно стояли школа, дитячий садочок... Минуло лише двадцять років! Село померло. Мені здалося, що наша країна схожа на невиліковно хвору людину: спочатку відмирають, здається, неважливі клітини та органи, і вона не звертає на те уваги. Та за одним селом помирає друге, потім ще і ще, вони поволі заростають травами й деревами, людей стає все менше... Нарешті, країна відчуває, що вже не може пересуватися самостійно — ноги оніміли...

«Дивись, — сказав Остап, — яка іграшка!» — і дав потримати маленьку, чудернацьки зроблену корівку. «Це мені в Петрі бедуїнка подарувала, Фатіма. На пам’ять. Може, згадаю колись про неї, повернуся і заберу з собою!» — «Симпатична?» — «Ти краще!» — «Ой, які в неї гострі вуха!» — «Це роги! Кінські вуха або коров’ячі роги та вуха — це тобі не просто так! — Остап багато знав усіляких чудернацьких історій та міфів. — «Сивка-Бурка, віщий каурка, стань переді мною, як лист перед травою...» — пам’ятаєш казочку? У ній усе з’являлося із вуха Сивки-Бурки. А Хаврошечку пам’ятаєш? А в Індії є село, назва якого так і перекладається — Коров’яче Вухо: індуси вважають, що саме через нього Шива з’явився на світ!» — «Хто б міг подумати таке про корів і Шиву!» — я завжди трохи глузувала з його захопленості Сходом. «Не підколюй! Я збираюся до Індії цієї осені. Хочеш, поїхали?!» — «Ні, дякую, якось іншим разом!» — «Віруню, я хочу подарувати цю корівку тобі і малому!» — «А як же Фатіма, Остапе? Ти не одружуватимешся з бедуїнкою?! Ні, дякую, та це твій подарунок, і він повинен належати тобі!» — «А я сподіваюся, що корівка водночас належатиме всім нам: і мені, і тобі, і малому!» — «Це яким же чином, цікаво?» — «Віруню, виходь за мене заміж!» Отакої, приїхали. Наші мами мирно гуляли вже мертвим селом, намагаючись відшукати хоча б якісь залишки дідової хати; сонечко світило щосили, а малий тихо спав у тіні молодої верби. Ідилія. «Вибач, Остапе, й не сердься. Я не можу сказати, що кохаю іншого, але я не можу сказати і того, що кохаю тебе. Остапе, — я подивилася йому в очі, — я заручена. Уже місяць — навіть мама не знає. І скоро виходжу заміж. Не питай за кого, сам потім усе дізнаєшся...» Він стис тонкі губи: «Це остаточне рішення?» — «Так!» — «Значить, маю їхати за Фатімою... Але корівку залиши собі, будь ласка. На пам’ять. Можливо, коли-небудь згадаєш і повернешся за мною...» Він ледь не плакав. Тетяна Леонідівна і мама вже махали нам знизу руками — пора було їхати...