Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 35

...Певне, Бог — інвалід зору і слуху.

Нічим іншим Його вчинки я пояснити не можу. Майже кожного ранку я прислухалася до себе, майже кожного вечора молила Його, щоб повернув той сон. Я просила лише одну дрібнющу дрібницю — дитину! Але Він так і не почув. Жорстокий. Старий, жорстокий, несправедливий Дядько!

Я вбила майбутню людину — і Бог позбавив мене права на відтворення собі подібних. Але ж я каюся!..

Серед моїх коханців були різні люди: чиновники і бізнесмени, розумні і не дуже, добрі і злі, бандити й прокурори. Та хіба важливо, хто вони такі й що робили? Головне, вони — чоловіки. Спочатку я навіть рахувала і записувала, а потім кинула. Який сенс? Жоден із них не мав ліцензії на моє щастя. Певне, їх видають на Небі. Тож мені потрібен не чоловік — мені потрібен янгол.

А потім мене трахнув Георгій Іванович.

Саме трахнув. На офісному дивані — брутально й нецікаво. Без зайвих слів. Георгій був моїм директором, а директори не бувають янголами. Це не в їхній природі. Я спала з Георгієм не з кар’єрних міркувань. Він значно старший — цікавий і добрий мужчина. Ми не шаленіли від кохання, але відчували неабиякий потяг одне до одного. З часом усе минулося, та залишилися добрі стосунки. Він запропонував підвищення, і я не відмовилась. Керівництву потрібні надійні люди, а я, як виявилося, — надійна людина.

Коли з’явилися гроші, я звернулась до найкращих спеціалістів, їздила до Києва, але вердикт прозвучав однозначно — ніяких дітей. Бог суворо покарав мене і мою родину за зраду. До речі, не думаю, що Він мав на це право.

— Не гніви Бога, — казала на це подруга Жанна. — Він ще Тобі стане в пригоді!

Легко їй так казати в двадцять шість років, маючи двох дітей, чоловіка, власний будинок і автомобіль. Ігор непогано заробляв на маршрутних таксі, щоправда, мав схильність до алкоголю і дівок, та це не дивно. До цього схильні майже всі успішні чоловіки, себто успішність для них і вимірюється якістю алкоголю та кількістю дівок. Жанна знала про його «подвиги», але з двома дітьми на руках не дуже-то й розженешся, тому дивилася крізь пальці. І недарма вважала, що життя вдалося.

— Ну, а що ти від нього хочеш, Віро? Він такий, який є. Заробляє гроші, дітей любить, двічі на рік їздимо відпочивати, старша навчається в елітній школі, у мене безліч одягу і косметики, чудова шуба! А дівки... Зрештою, він однаково приходить додому, хоча, звісно, тепер не такий темпераментний коханець, як колись, — на всіх не вистачає. Однак інколи цю свою справу він також робить дуже непогано!

Я так і не змогла зрозуміти, щаслива вона чи ні. І що таке щастя взагалі? Косметика і шуба? Чи, може, вона просто дурепа? Ні. Жанна зовсім не дурепа — у неї «так склалося». Так само, як і в тисяч інших жінок нашого містечка, і з цим уже нічого не можна вдіяти. У неї десятки різноманітних справ: мінімум раз на тиждень — салон краси і солярій, два рази на місяць — перукарня, кожного дня — листування мейлом зі своїми подругами, переважна більшість з яких уже давно за кордоном. Але головне — у неї були діти.

— От скажи, у твого Георгія є дружина? — запитувала Жанна і сама ж відповідала: — Є, я добре знаю їхню родину. А ти — його коханка. Тобто ми з тобою, подруго, — на різних боках барикади, розумієш? Десь є точно така, як оце ти, вона спить з моїм чоловіком — він робить їй подарунки, возить із собою у відрядження...

Не знаю, що їй відповісти. Я не відчуваю провини. Я б із великим бажанням народила дитину, але ніколи б не виходила заміж. Мені здається, що в світі залишилося вкрай мало чоловіків, здатних до нормального шлюбу. Жінок, до речі, залишилося не більше. Якщо не менше. Але мені здається, що я була б вірною дружиною. Вірною дружиною вірного чоловіка.

— А ти коли-небудь зраджувала? — питаю я в Жанни.

Вона осміхається і киває головою: «Так». Але деталі залишаються за кадром.

Я самотня. Зі мною живе тільки мій біль. Я нікого не кохаю.

...Єдиний шанс урятуватися — втекти.

Утекти — і сховатися. Сховатися надійно, сховатися так, щоб ніколи ніхто не знайшов. Шансів на це мінімум, майже нуль. Я ізольована, на руках — малеча, і в селі жодна людина не ризикне допомогти. Моїх родичів тут дуже бояться, вони — королі королівства М. Для свекрухи це лише нова забава — стежити за мною. Це їй неважко робити: по двору на ланцюгах бігають два величезні пси. Достатньо лише уявити їхні жахливі слиняві пащі, і сама думка про втечу видається самогубством.

Певне, якщо не станеться землетрусу, я приречена провести в М. решту життя.

Скоро, однак, з’ясувалось, що навіть такі перспективи занадто оптимістичні. «Не спіши, хай малий підросте! Хто з ним зараз возитиметься, ти? Чи, може, я? Хто готуватиме нам їжу і прибиратиме в хаті? Пратиме речі? Треба потерпіти три або чотири роки — потім щось придумаємо!» — якось увечері в щілинку погано причинених кухонних дверей я почула слова Варвари Петрівни, які, нарешті, відкрили всю страшну правду.

Мій чоловік уже давно не приходив до нас у кімнату, але ще довше він не приходив до мого ліжка. У нього свої інтереси і молоді повії, які працюють на нього в місті. Сашко рідко розмовляв зі мною, а коли щось і казав, то тільки для того, щоб указати на хиби: суп занадто гарячий, хліб порізаний недостатньо тонко, малий знов плакав занадто голосно.

Але навіть якби нам вдалося втекти, сховатися було б неможливо. Це я розуміла точно — я ж недарма стільки років працювала в міліції. Утекти й заховатися можна, коли тебе шукають або лише міліція, або лише бандити. Коли ж тебе шукатимуть і ті й інші... Мене б знайшли не пізніше ніж за добу. А далі... Далі, я думаю, ви розумієте, що б відбулося.

Кілька разів я хотіла зателефонувати Володі, своєму колишньому чоловікові, але чим більше я вагалася, тим більше розуміла, що так буде ще гірше. Лишалася одна Віра, але має пройти час, щоб крига розтанула, щоб Віра пробачила мені. Та й чи до снаги їй щось зробити для мене і чи мала я право втягувати її в цю історію? Думаю, що ні.

Тут я — людина без громадянства, навіть без реєстрації. Я жила в М. нелегально, тобто, вважайте, мене тут офіційно не існувало. І неофіційно — також. Наш шлюб зареєстрований в Україні, але в Сашка було кілька паспортів, як я здогадуюсь. Коли ж я завела розмову про реєстрацію та зміну громадянства, Варвара Петрівна взяла мій паспорт і свідоцтво про народження малого — начебто для того, щоб зареєструвати в сільраді. Відтоді наших документів я не бачила, і питати, де вони і що з ними, було б вкрай безглуздо. Я жила, наче в полоні.

Спочатку я бачила свій шанс у тому, щоб якимось чином повідомити спецслужби. Але свекруха, ця стара відьма, наче читала мої думки. Вона так і сказала: «Якщо ти думаєш, що, коли нас в’язатимуть, ти залишишся осторонь, то помиляєшся. Сяде Сашко, але йому не первина, і ще невідомо, де йому краще — на «зоні» чи вдома, і сядеш ти. Притому сядеш надовго, років на десять! А з твоєю мусорською біографією можеш сама уявити, що на тебе там чекає. Дитину в тебе заберуть — і ніколи вже не віддадуть, торгівля наркотиками — це тобі не крадіжка велосипеда. Запам’ятай, я не сидітиму ніколи! З нашими зв’язками і нашими клієнтами ніхто не дозволить, щоб бізнес закрили. Поки є я — є й товар! Так що, пташечко, стережи своє пташеня і будь розумною. Тобі не двадцять років, тож бережи себе!»

Була чудова осінь. Вони йшли стежинкою, що вилася крізь монастирський сад. Зранку лило, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. Вони приїхали сюди несподівано, наступного дня після вечері в ресторані, де любесенько сиділи і згадували повний дощів, алкоголю і суму похід у Кримські гори. Похід, із якого вони так щасливо втекли.

— Я часто про тебе думав, — казав, розливаючи по бокалах мукузані, Сергій. — Майже кожного дня. — Усміхнувся і додав: — Чесно!

— Я також, — відповідала Віра. — І дуже тобі вдячна за ту підтримку. Чесно!