Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 33

...Вони вирощували мак скрізь.

Голова районної адміністрації і начальник міліції не заперечували. Більше того, вони були зацікавленими особами. Сашко, мій чоловік, тут, у М., міцно тримав усе в руках. Точніше, міцно все тримала в руках його матір, Варвара Петрівна, яку він слухав у всьому. Окрім одного — вживання цієї отрути, але тут вона не дуже-то й була наполегливою: вона добре розуміла, що саме допомагає їй одноосібно керувати справою. Люди приїздили до нас майже кожного дня. Вони привозили гроші — ми віддавали їм макові головки. Інколи через нас перепродавали й інші наркотики: кокаїн, героїн. Вони лежали у старій хаті за грубою — досить великі партії — і чекали свого часу. Це надійне місце. Нікому не спадало на думку, що таке може робитися в селі, а не у великому місті.

Я зовсім розгубилася. Я лишилася сама.

Варвара Петрівна прийняла нас без зайвих емоцій. Спокійно і по-діловому, нічого не пояснюючи, показала кімнату, де ми мали жити з малим. «Сама, Раю, все дізнаєшся, — недобро сказала вона, — а там побачимо... » Сашко-великий спав окремо і сином та мною майже не цікавився. Він часто роз’їжджав невідомо у яких справах, але зрозуміло, що не дисертацію писав. Повернувшись, надовго зачинявся з матір’ю на кухні, вони годинами щось обговорювали, інколи сварилися і страшенно кричали.

Я робила домашні справи: прибирала, готувала їжу, прала. Мій син, Сашко-маленький — я назвала його на честь батька — був, слава богу, здоровою дитиною, але, як усі діти в цьому віці, часто плакав. Свекруха терпіти не могла дитячого плачу, і, щоб уникнути чергових докорів, мені лишалося зачинятись у своїй кімнаті й теж плакати. Не життя, а мука. Спочатку я часто телефонувала Вірі — кликала до себе, але після тієї розмови вона стала наче чужою. Я часто себе картаю за те, що не порадила вчинити інакше, вчинити так, як підказувало серце... Я ніколи не забувала про Віру, часто згадувала свою дівчинку — вона в мене розумна і доросла, добре вихована донечка. Та коли вона мені зателефонувала, я абсолютно не була готова до відповіді. Я сиділа, щільно причинивши двері, у своїй кімнаті, Сашко-малий ревів щосили, я відчайдушно і марно намагалася його заспокоїти, але він кричав ще дужче, а на кухні відбувалося щось неймовірне. До чоловіка приїхали друзі, спільники, з молодими довгоногими дівчатами в коротких спідницях. Вони пили горілку, верещали і прикро сміялися, а потім розійшлися по будинку хто куди і зрозуміло для чого. Перед цим Варвара Петрівна сходила у стару хату і принесла всім дози. Тому, коли зателефонувала Віра і запитала, що ж їй робити, я не змогла нічого відповісти: страх і відчай — я поринула в їхню безодню...

У суцільному розпачі я намагалася боротися за Сашка-великого з його матір’ю — думала, що зможу перемогти в тій боротьбі. Та чим більше я розмовляла з ним, чим частіше нагадувала обіцянку кинути наркотики, чим більше намагалася змінити порядок речей у домі, тим більше він чужів, тим довшою над нашими стосунками ставала тінь його матері. Я благала Сашка поїхати куди-небудь із села, переселитися до міста — будь-якого, байдуже, якого саме, а він тільки посміхався і кивав головою. А мені здавалося, що з кожною розмовою Сашко хоча б трохи змінюється, стає іншим, замислюється над нашим спільним майбутнім. Наївна.

Ні, чоловік ніколи не піднімав на мене руку, але для того, щоб тримати людину у страху, це зовсім не обов’язково. «Розумієш, — якось сказала свекруха, — на що ти пішла? Тепер тобі звідси — нікуди. Ми тебе не відпустимо, ти сама добре розумієш, не дурна. Тебе на мотузці сюди ніхто не тягнув, так що живи і радій, що не голодна і при дитині... »

Я погана матір. Я розумію, що я погана матір, але що ж мені робити? У мене на руках малий. І я думаю, що маю зробити так, щоб хоча б він не потрапив у цю темну нескінченну яму, в якій ми всі опинилися...

Так, я — проститутка, саме тому я — патріотка.

Не вбачаю, до речі, жодних суперечностей у цьому вислові і не маю бажання щось пояснювати. Можете називати мене Марина, можете — Мерелін, можете — Мері, як вам заманеться — байдуже. Ні, Монро мені не до вподоби...

Хто такий Роман? Звичайний пострадянський хлопчина. Нерозумний, рухливий, веселий, лінивий. Із ним кльово відпочивати та пити пиво. З ним кльово зависати десь у барі чи клубі. З ним кльово курити траву. Це, мабуть, усе, що з ним робити кльово. Секс? Роман має досить пристойний вигляд, коли в гуморі. Коли він не в настрої, то абсолютно ніякий — як ганчірка. Але таке можна закинути майже всім чоловікам. Чи знала я про Віру? Звісно, що ні. Особисте життя Романа — це особисте життя Романа, те ж саме я можу сказати і про себе. Розумієте, там, де кохання, немає ні правих, ні винуватих. А Рома для мене — лише вітер. Ви сказали, що пишете книжку і що я маю право на слово, бо про мене йдеться? Гаразд, чому б і ні, власне? Не кожного дня маєш можливість потрапити до книжки... Якщо чесно, то я давно вже могла б не їздити за кордон і нормально влаштуватися в Україні. Якось би прожили. Але я не хочу. Мені подобається таке життя — воно яскравіше. До того ж тут забагато агресії, а я вже встигла звикнути до поваги. Навіть у мене, у проститутки, там куди більше прав, ніж тут у будь-кого, якщо ти не блатний депутат. Те, що робиться в Україні, — значно гірше, ніж проституція, — ось я про що. Розумієте, це така проста штука, яку розуміють навіть повії, — організація нормального життя людей і країни. І коли воно все йде не туди, то видно одразу. Я пишаюся своєю професію: бути проституткою значно почесніше, ніж політиком. Принаймні, облизуючи члени, я не вчиняю шкоди нікому, навпаки. Це краще, ніж красти бюджетні кошти у ветеранів та калік, обманювати людей і виступати по телевізору з дурними заявами. Моє сумління чисте. Пам’ятаю, як з подругами вийшла на місцевий Майдан. Ми кричали донецьким: «Не дамо! Не дамо!» — і крутили дулі у вікна адміністрації. Не склалося, не втрималися: таки дали. І ми дали, і «народні герої» дали. Гроші! Хто ж перед ними встоїть?! У цій країні через кілька років не буде кому правильно забити цвяха в стіну, годі вже казати про інше. Я люблю свою країну, і якщо я колись і плачу, то тільки за нею. Дивно? А мені ні. Лайно. Скоро ми передохнемо як мухи.

Думаєте, на Заході краще? З матеріального погляду — безумовно. Але якщо це — наше майбутнє, то мені робити в ньому нема чого. Люди всюди самотні. Шукають виходу — і не знаходять. Суто людські проблеми нікуди не зникають. Глобалізація — це коли в людини замість родини та друзів — Інтернет та гральні автомати. Матеріальний ефект аналогічний, проте все мовчки і на самоті. Але там утеча все ж таки значно комфортніша. Іслам — зовсім інший світ. Але якщо ви думаєте, що Аллах позбавив муслімів турбот, то глибоко помиляєтесь. Але коли вони майже всі, як один, по п’ять разів на добу стають навколішки обличчям на схід і моляться — я їм заздрю. У них є те, що об’єднує, — віра. Це сильно, дуже сильно. Скажіть, ви давно розмовляли зі своїм Богом? Не зверталися з проханням, а саме розмовляли? Боюся, що давно. Але в цілому і там — порожнеча. Будь-який Бог — порожнеча, а не вічність, і не плутайте це. Часи справжніх героїв і мужніх людей, до яких було діло Богу, давно минули. Ми живемо в падлючі часи, що Йому абсолютно не цікаві.

Знаєте цю пісню? Звісно, ні, звідки вам її знати? Це боївка УНА-УНСО, я її інколи співаю, подруга навчила, вона сама звідти, із Західної, працювали разом. Сидимо, бувало, поруч за барною стійкою, чекаємо на клієнтів — і співаємо тихенько... Чи думаю я народити дитину? Цікаве у нас інтерв’ю виходить! Коли-небудь — обов’язково. Але не в Україні, я ж не самогубець! Усе, баста. Вимикайте диктофон, сеанс закінчено. З румунських офіцерів і українських письменників грошей не беру. Ауфідерзейн!