Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 29

Дядечко на ім’я Бог

Тож тепер усі наші концептуальні проблеми вирішені. Нарешті все, за що ви ховалися, чим прикривалися, на що сподівалися — тут, як на долоні. По-перше, Я є, по-друге, після смерті — лише смерть. А потім темрява. Або порожнеча, це вже що вам більше сподобається. І ніякої безсмертної душі! Однак — хоч рай, хоч пекло, хоч інші такі штучки — взагалі, хто в них вірить? Кінець світу як засіб впливу давно втратив дієвість — це вже нецікаво, погана лякалка. Тож радійте, Бог придумав іншу розвагу: Богу — Богове, людям — людське. Вам — життя і смерть, Мені — нічого, тобто Всесвіт. Я не колекціоную сміття.

Звісно, спочатку Я трохи сумуватиму без ваших звернень, без ваших молитов, — звичка, нічого не вдієш. Та Мені вистачить клопоту і без вас: Всесвіт, щоб ви знали, — безмежний. Хоча вам цього однаково не збагнути. Ну, і слава Богу!

Тут взагалі хто-небудь Мене слухає, чи ні? Ви ж так чекали на Мене, так сподівалися — і от, коли Я нарешті виліз із-за хмар і розмовляю з вами, ви навіть не піднімаєте голів! Знахабнілі створіння! Чи вам треба, щоб Моє зображення було намальоване на грошових купюрах? От тоді ми будемо рівня, так? Гей, людино, ти, саме ти, той, що оце сідає у своє авто! Ти чуєш мене? Це ж Я, твій Бог! Стій, та не сіпайся ти так, просто почуй Мене, Я лише хочу запитати: про що ти тепер думаєш? Приділи Мені трохи уваги, Я ж не прошу в Себе вірити — просто послухай Мене хвилинку, ти ж можеш собі це дозволити? Ні?! Ти дуже поспішаєш, у тебе справи? Пробач, друже, але Я не можу з цим погодитись, Я змушений скористатися своїм правом на інформацію. Але попереджаю: це може погано закінчитись — люди, які мене чують примусово, закінчують життя в божевільні. Там вони чують Мене, але ніхто не чує їх. То про що ти тепер думаєш? Точніше, скажи Мені, про що ти не думаєш ніколи, про що ти боїшся думати? І чому ти боїшся про це думати? Ні, не треба намагатися Мене позбутись, не затуляй вуха, це марно — повір Мені хоча б у цьому! Чому ти не думаєш про те, що робитимеш, коли помреш? Які в тебе плани щодо цього? Що? Я не чую, гучніше! Якщо бажаєш, Я підкажу відповідь — вона не складна. Отже, ти не думаєш про смерть тому, що боїшся, бо смерть — це начебто невідомість для тебе. Але ти віриш, ти хочеш, щоб сталося так, як обіцяли — рай, пекло, — і ти сподіваєшся, ой, як ти сподіваєшся, що гріхів тобі нарахують значно менше, ніж добрих справ! Так?! Спокійно, спокійно, це ще не все! Ну, куди ж ти повернув, йолопе, — червоне світло, так не можна, розбив машину, триста доларів у кращому випадку. Людино, не бійся того, що потрапиш у пекло. За всіма правилами там повинна спрацьовувати протипожежна сигналізація. Тож вивчай інструкції заздалегідь, смертний!

Ні, ви таки маєте рацію, Я не Бог, Я — блюзнір, старий маразматик, який їде з глузду. З божественного розуму, перепрошую. Тож порвіть цей сірий папір на шматки і не думайте ні про що, окрім сьогоднішнього дня!

Одна з Моїх найулюбленіших казок у дитинстві (уявляєте, в Мене також було дитинство!) — про Пташку, яка звила гніздечко і вивела пташенят, і Лисицю, яка намагалася тих пташенят з’їсти. Сидячи під деревом і цілком контролюючи ситуацію, Лисиця шантажувала маму-Пташку, яка, рятую чи діточок, змушена була виконувати її вимоги. «Нагодуй мене!» — сказала Лисиця, і Пташка провела її вночі до курника. Однак, поласувавши курми, сита Лисиця знову повернулася: «Вгамуй мою спрагу!» Пташка провела її до погреба з вином та молоком, сподіваючись, що тепер Лисиця не повернеться. Та руда знову повернулась і, лежачи під деревом, чухаючи пузо, сита і напоєна, жадала розваг: «Насміши мене!» Не пригадаю, як саме (Я також інколи про щось забуваю, не дивуйтеся), але Пташка таки її насмішила. Сита, напоєна, розважена і вкрай знахабніла Лисиця в пошуках гострих відчуттів знову вимагає в мами-Пташки: «А тепер налякай мене!» І Пташка вивела її на мисливців, які зрештою вбили Лисицю. Таким чином пташенята залишилися живими, а дружина одного з мисливців отримала чудовий рудий комір. Ви нагадуєте Мені ту Лисицю. Єдина відмінність — з вас навіть коміра гарного не вийде.

Я втомився — це правда, Мені потрібен відпочинок. Я втомився чути вас, розмовляти з вами, посилати до вас пророків. Скільки їх переходило! Лише тих, кого ви й не пам’ятаєте! А скільки дарма згинуло тих, кого ви пам’ятаєте: Адам, Ісак, Яків, Муса, Давид, Іоанн, Ізмаїл, Абрам, Ісус, Йосип, Магомет, Будда... Щоразу вони несли до вас Слово, і щоразу... Я не ревную до того, рогатого, бо це смішно. Не можна ревнувати до кривого дзеркала, а інших просто не існує, є тільки криві — ви цього хіба не знали? Але ваша потворна потреба гратися словами, переставляти слова, змінювати суть слів, підмінювати поняття — не до снаги навіть йому. У нього опускаються руки! Тому ми вирішили саме так: ви — самі по собі, ми — самі по собі. Принаймні тепер у нас буде час і натхнення подумати над створенням іншого людства. Досить. Сьогодні опівдні — кінець, фініш. Живіть, як хочете. Якщо зможете. І вважайте, що Я помер. Або загинув в автокатастрофі. Або Мене хтось убив, наприклад, підірвав вибухівкою. Тож можете зібрати на дорозі попіл та пил і закопати в землю, а на могилці поставити каменюку: «Тут жив Бог. Він помер. То чи був Бог?»

Віра

Родинна історія

Потім сказали, що в нього відірвався тромб.

Він їхав веселий і впевнений крізь ясний серпневий день, лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з великого кошика. Він з’їдав їх повністю, з кісточками, до самих черешків, які потім розтирав зубами і спльовував у відчинене вікно. Пасажирів було небагато: автобус підбирав людей, які голосували на узбіччі, вони давали водію гроші, а він відривав квитки і пригощав яблуками. Того року вродило багато яблук, і автобус наскрізь пропах яблуками; мама сказала, що на Спаса треба їсти яблука... До кінцевої зупинки, до М. лишалося години півтори, і кожне із нас — я (Віра), мама, мій брат Ромка — думало про те, що на нас там чекає. Спочатку ми тривожилися, бо їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове незрозуміле життя, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали нам цілу жменю надій. Усе складалося добре.

І тут у нього відірвався тромб.

Я досі це пам’ятаю: як водій сплюнув черговий черешок у вікно, погладив обличчя долонею і ліг грудьми на кермо. Не впав, а саме ліг, акуратно схиливши голову вбік — його сиве волосся затріпотіло на вітрі, наче під вентилятором. Далі в пам’яті, наче розкидані на піску світлини, збереглися лише уривки. Відра, що впали на підлогу. Яблука, що статично завмерли на ній, замість того щоб котитись. Автобус, який зупинився посеред дороги, хоча насправді він не зупинився — його несло юзом. Звук сильного удару (знімок зберіг звук) і скрегіт металу. А потім — я полетіла кудись уперед і вгору — напрочуд легкий і безтурботний політ. Я, либонь, була невагомою якісь миті, бо зовсім не пам’ятаю, що кудись летіла і падала. Я просто опустилася на асфальт, як пір’я з вибитої перини. Лежала на дорозі, здається, цілу вічність, поруч — перевернутий автобус, зім’ятий великою вантажівкою. Вона вгризлася в біло-синє залізо, наче хотіла перекусити наш автобус навпіл, і з обох машин витікала густа темно-червона рідина, суміш бензину і крові, запах якої змішувався в повітрі із запахом яблук. Дотепер саме так мені пахнуть яблука — густо-темно-червоним. Бензином і кров’ю.

Ромка загинув одразу. Бац — і все. Я думаю, Бог розтрощив йому голову листом металу, так би мовити, для чистоти експерименту. Певне, Богу було цікаво, що ми робитимемо далі. Мама, в сорок років вагітна на сьомому місяці мама, вижила. Перелом хребта, півроку в лікарні, рік у корсеті. І, не повірите, вона народила і видужала. У лікарні мамі хтось сказав, що аварія трапилася тому, що у водія раптом відірвався тромб.

Щоб усе добре усвідомити, вам треба вислухати нашу родинну історію з самого початку. Мені б хотілося, щоб інші також розповідали — так буде правдивіше. Просто до того яблучного серпневого дня ніхто не гинув, тому я й почала з аварії, щоб одразу сказати про Ромку... Йому було лише дванадцять... Думаю, вам треба почати з мами, якщо, звісно, вона погодиться на те, щоб її записували...