Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 14

М’яко кажучи, я не дуже цікавлюся історією. Музеї зі шкільних років швидко доводили мене до сонного стану, але — чи то я подорослішав, чи то так привабила східна культура — у подорожі я приділяв екскурсіям чимало часу. Неймовірна Петра, мозаїка Мадаби, культова гора Нево, Мертве море, біблійні міфи і легенди, нарешті, Амман, сучасний і стародавній, тепер — неповторний древній Дамаск. Але головне — люди. З першої ж секунди подорожі я був насторожі, весь час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо телевізійні репортажі, що я бачив, могли навести лише на одну думку: на Близькому і Середньому Сході всі люди — ісламські фундаменталісти. Без сумніву, вони існували — і Афганістан, і Палестина, і Ірак, — і теракти — пряме цьому підтвердження. Я згадав кадри, які так часто показували після вересневого теракту в Нью-Йорку: стара палестинська бабця зводить руки догори, прославляючи Аллаха за те, що він наслав таке покарання на ненависних америкосів. А чи справді 11 вересня 2001 року і саме з приводу терактів вони відзняті? Відповіді в мене не було, але я відчував, що не все тут так просто. Принаймні всі мої попередні поверхові, але міцні знання про близькосхідний регіон суперечили тому, що я спостерігав тепер на власні очі.

Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії — портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?

Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі — які, взагалі, скрізь однакові — відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов’язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов’язково має пакунок білосніжних серветок — араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати — радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла — блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку — коли роз’їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди так-сяк дорогу переходять — от і гаразд. Дорогу, до речі, переходять де кому заманеться. І водії на це спокійно реагують, наче розуміють, що треба людині на інший бік, нічого не поробиш. «Іди, я почекаю», — така собі життєва філософія — нікуди особливо не поспішати і не заважати жити іншим, — яка проявляється на Сході не лише на дорогах...

Літери. Хіба це можна вважати літерами?! Незрозумілі закарлючки — наче відбитки пальців або ірраціональне продовження їхнього незрозумілого, візерункового, як східний килим, зеленого дядечка на ім’я Аллах. Саме арабське письмо стало для мене символом відмінності наших світів. Перші дні я марно намагався розрізнити та ідентифікувати хоча б одну літеру, щосили вдивляючись у таблички з назвами вулиць. Я перепитував і з’ясовував, чи це та сама вулиця, яка мені потрібна — на слух я сприймав без проблем. Абетка, літери створені для того, щоб підкреслити, закріпити різницю між народами — такого висновку я дійшов. Різні літери — різні народи. Процес візуальної ідентифікації дуже цікавий. Спочатку починаєш відрізняти арабські літери, потім — японців. Перші дні всі японці здавалися на одне обличчя, я навіть плутав, де Іко, де Ейко, а тепер я майже закохався в першу, вважав її просто красунею, а Ейко видавалася, м’яко кажучи, не дуже симпатичною. Я відрізняв їх спочатку лише по ногах — у них дуже різні ноги. Тепер же сплутати їх я не міг навіть уночі.

Дуже вразили цифри. Можна сказати, в саме серце. Я вважаю їх найдосконалішими символами та інструментами, які можуть дати точну характеристику будь-якій речі, будь-якому явищу. З ними все зрозуміло, цифри не припускають нюансів, ними можна висловити що завгодно куди точніше, ніж літерами. Без цифр наш світ зовсім пропав би, тож тепер він наче намагається прорахувати себе «від і до» та затиснутись, рятуючись, в одну глобальну цифру. Таке враження, що він намагається оцифруватися до абсолюту, до Зеро, і знайти таким чином водночас і порятунок, і кінцеве значення. Світ наче хоче повернутися туди, звідки вийшов — у Цифру... Я знав, як і більшість громадян моєї країни, лише дві цифрові системи: римську й арабську. Ми користуємося, як я був упевнений з першого класу загальноосвітньої школи, арабською, бо вона набагато зручніша. І як же я здивувався, коли побачив, що наші начебто арабські цифри і цифри, якими насправді користуються араби, — це зовсім різні системи! Я легко їх запам’ятав, але не в тому річ — шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.

Для мене Дамаск назавжди залишиться великою таємницею, це місто, сповнене міфів і легенд. І якщо я й хочу куди-небудь повернутися, то лише в Дамаск, у мечеть Омейядів.

Ми пішли туди з Іко вже після того, як приїхав її хлопець, і провели там першу нашу ніч.

На вході гроші беруть лише з іноземців, точніше, з немусульман. Це для мусульман — храм, для інших — просто подивитися, то чому б не брати гроші? Іко видали чорну накидку на голову, і ми ввійшли всередину. І начебто потрапили в інший світ — чистий, тихий і світлий. Посеред великого двору — могила Хусейна, племінника Магомета, святе місце для мусульман-шиїтів. Навколо бігають і гучно сміються діти, батьки сидять десь поруч. Ми знімаємо взуття і входимо всередину: мечеть справді дуже велика. Ми просуваємося трохи далі — і тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття — наче ти не на Землі.

(Так мені гарно дихалося і думалося лише в Золотому Храмі сикхів в Амрітсарі. Це вже зовсім інша історія, та я не зміг утриматися від порівняння.)

Посеред мечеті — усипальниця Іоанна Хрестителя, підсвічена зеленим світлом. Виявляється, мусульмани також вважають його святим пророком, тільки називають інакше. Як, до речі, Мойсея і Христа, вони для них Муса та Іса. Такі новини від Іко погано кореспондувалися з моїми уявленнями і про іслам, і про історію релігій: мене цього не навчали в політеху. Закинувши голову догори, я роздивляюся неперевершений орнамент стелі і повільно ступаю по м’яких килимах. На мене ніхто не звертає уваги: люди прийшли в гості до Господа, тому цілком зосереджені на власних відчуттях та думках. Хтось сидить із заплющеними очима, хтось читає Коран і молиться, дехто навіть спить, і сон того чоловіка глибокий і спокійний. Можливо, це єдине місце в світі, де він може спати так спокійно, з абсолютною впевненістю, що ніхто його сон не потривожить... Я заздрю йому, бо в мене такого місця в житті немає. Я заздрю всім мусульманам, які мають змогу приходити сюди і поринати в благодать, точніше, я також хотів би мати таке місце для себе — тихе, спокійне, благодатне, — куди б я міг інколи приходити. Але я його не маю. Чому?