Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 12

— Хочеш зайти? — раптом запитав мене хтось.

Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.

— Мехмет, — представився він.

— Остап, — відповів я, — я з України. — Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім’я — Мехмет, Мохамед, Магомет? — тому записую так, як чув.

— Не може бути! — зрадів несподівано араб. — З якого міста? — він раптом перейшов на російську.

— З Києва.

— Я п’ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!

У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

— Так, може, зайдемо?

— Ні, дякую. — Щось мене не пускало того дня до мечеті.

— А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, — дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, — так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері — скляні, з якимось хитким замком, — і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.

— Пограбування? — здивувався Мехмет. — А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!

— А скільки у вас крадуть машин за рік?

— Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в’язницю. Але не в цьому головне покарання — крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран — як така людина може жити поруч із тобою?

«Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» — з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.

У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі біля ресепшену й почав спостерігати. Тут купчилося кілька пошарпаних крісел і стільців, великий диван і старенький телевізор на шафі без дверцят, повної книжок, переважно старих довідників про різні країни, — що їх, очевидно, регулярно забували в готелі подорожувальники. Посеред холу стояла табуретка і плитка з чайником, довкола яких і спілкувався піпл. Досвід цієї барвистої публіки з різних континентів разом із старими довідниками, газетами та журналами перетворював готель на велику безкоштовну похідну бібліотеку мандрів. Я мовчки пив чай і зосереджено розмірковував над тим, що робити далі. Інструкцій-шарад від батька не надійшло, мама обмежилася в СМС коротким побажанням берегтися, а в електронному ящику я знайшов лише нового розлогого листа від доктора Спока. Я прочитав його міркування з приводу Мірчі Еліаде та релігії з цікавістю, та мені було не до інтелектуальних забав.

Готель населяли такі ж бродяги, як і я. Люди різного віку та соціального статусу, різного кольору шкіри, але нас багато чого об’єднувало, наприклад, музика. Я люблю «Кіно», «Лед Зеппелін», «Діп Перпл», Френка Заппу, Боба Марлі і Баха, хоча дехто і вважає, що це неможливо — любити їх одночасно. Але мій приклад спростовує таку думку — я можу після «Разреши мне проводить тебя домой...» Цоя елементарно поставити «З глибин свого серця до Тебе звертаюся, Господи!» Йоганна Себастьяна — і отримати кайф. І хоча це і не зовсім музика мого покоління, як стверджує дехто, я вважаю, що це — музика для всіх поколінь... Моя англійська виявилася не такою вже й паскудною, поки що для побутового спілкування вистачало. Більше того, з кожним днем я робив помітний успіх: слова, що я їх, здавалось, не знав і не міг знати, раптом злітали з язика і наче самі вмощувалися в речення. Побудова та граматика, звісно, лишали бажати кращого, інколи я нагадував узбека, який спустився з гір і намагається говорити у військкоматі російською, але це вже дрібниці. Головне, я майже все розумів, і мене розуміли також. Я навіть доволі швидко навчився рахувати арабською — дався взнаки пробіг по торгових лавках. Мені подобалося, що лінгвістичні перетворення відбувалися без зайвих зусиль, майже самі собою. Тобто мозок зреагував на навколишнє середовище миттєво, чого, до речі, я не міг сказати про шлунок, який за три доби став важким і твердим, наче я проковтнув каменюку. Не допомагало навіть активоване вугілля, яке я жер жменями, по пігулці на кожні десять кілограмів ваги, як і рекомендують лікарі.

Народ із задоволенням спілкувався: хто читав місцеву газету англійською, як той японець у вицвілому зеленому військовому капелюсі; хто розповідав про свою країну та ментальність індусів, як мій сусід по кімнаті — мексиканець Хорхе — він завтра летить у Делі; хто ділився спогадами про Судан, як американець Біл, який живе на дивані в холі готелю вже другий місяць, відпрацьовуючи тим, що двічі на день прибирає кімнати й туалет у кінці коридору. Як правило, подорожувальники — люди самодостатні та ненав’язливі: якщо ти їх не турбуєш, вони тебе не зачіпатимуть — це загальноприйнята етика спілкування. Та того вечора через свою національність я раптово опинився в центрі уваги — усі вели своїх друзів знайомитись зі мною. Кожен із цих людей каже, що я — перший українець, якого вони бачать наживо. Я тиснув руки, плескав цих іноземців по плечах і думав, як це розцінити: як національний тріумф чи як національну ганьбу? Я потроху звикаю до свого становища, мені вже й не прикро, й не радісно, і намагаюся технічно перевести розмову на більш практичні теми. Приміром, у якому готелі краще зупинитись, наприклад, у Дамаску, чи є там нормальні кафе, де задешево можна добре поїсти, як там себе вести. Я прислухаюсь до кожного слова, бо кожне слово може заощадити мої гроші та час. А ще я прагну почути в цій суміші англійської, французької, німецької, іспанської, італійської, японської, арабської хоча б маленький натяк на те, що робити далі. Я випиваю ще одну склянку чаю і розумію, що насправді моє довге сидіння в холі має і іншу причину — я чекаю на Іко, я так багато хотів би їй розповісти про сьогоднішній день, я скучив! Але замість неї в дверях раптом з’ являється Люсі, моя маленька кореянка. Від несподіванки я навіть не встиг підвестися, але Люсі, наче стріла, пролетіла повз мене і повисла на шиї японця, який весь цей час мовчки всміхався, гортаючи місцеву «Таймс». Нічого дивного в його поведінці немає: японці або весь час розмовляють, або весь час усміхаються, а в перервах між цим їдять. Трохи пообіймавшись, Люсі нарешті привіталася зі мною, всілася японцю на коліна, і вони почали цілуватись і весело теревенити. Мені чомусь стало ніяково прикро, я почувався зайвим, тому підвівся й запитав у портьє, чи точно для мене ніхто нічого не залишав. Портьє заперечно похитав головою, і я, геть роздратований, голосно сказав: «Твою мать!!!»

— Ви розмовляєте російською? — відірвавшись від Люсі, майже без акценту здивовано запитав японець.

— Так. А що в цьому дивного, я ж з України! А от ти звідки знаєш російську?

— Я не здогадався, пробач! Я два роки працював у Чечні, жив у загоні польового командира Шаміля Басаєва, там і вивчив. Я фрілансер, тобто вільний репортер, готую матеріали з гарячих точок для товстих кольорових журналів і, якщо вдасться, для ТБ — там значно більше платять. Мене звати Цунуоке, але в мене є й мусульманське ім’я — Шаміль. Я прийняв іслам.

Просто бомба. Яких тільки дивних людей не надсилала мені доля в подорожі! З Люсі вони познайомилися в Азербайджані десь півроку тому і домовилися зустрітися в Аммані. Він чекав її тут уже три доби. Тепер вони зібралися до Іраку: Шаміль — робити свою справу, Люсі — за компанію.

— Але ж там війна! Як ви отримаєте візу?

— Це не проблема, — розважливо пояснив Шаміль, — я знаю, де перетнути кордон і як отримати тимчасову перепустку. З журналістським посвідченням, японським громадянством, американськими доларами і Аллахом у серці це не важко. А з приводу Люсі, — він кивнув на дівчину, — як-небудь домовимося. Війна — мій заробіток.