«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 4

Історія «Фіндіпошу» сягає сивої давнини. Глиняні книги у вигляді горшків та макітр, які тепер зберігаються здебільшого в музеях, розповідають, що в часи палеоліту тутешнє населення почало закривати свою голизну саме з тім'я. Тім'я в ті далекі часи вважалося найнепристойнішою частиною тіла, і ця цнотлива риса збереглася у крові деяких наших земляків і донині. Яскравим прикладом цього, особливо за сонячної погоди, може служити лисина головного бухгалтера «Фіндіпошу» Карла Івановича Бубона, з яким ми ще матимем честь познайомитися.

Першим винаходом тодішної легкої промисловості була важка шапка, схожа на дерев'яну цеберку. Потім, після того, як цивілізація зробила декілька кроків уперед, винайшли й цеберку, але вже у вигляді шапки. Колись невеличке плем'я розділилося на двоє інших племен, Одне носило шапки і назву «шапкарі», друге ходило без шапок, і їх прозвали «безголові». Те і те плем'я інтенсивно почало розмножуватися, як і натягувати на себе усякий непотріб. То шубу із забитого мамонта, то тигрові шкури, а кінчило синтетичним кожушком під замшу та ондатровою шапкою, яку нині чомусь називають «пижиком». Але й це все було короткочасним, як мода, мінялося просто на очах, як вимоги і смаки. Залишились натуральними лише тіло та ще якимось дивом (в анналах історії) назви двох древніх племен: шапкарів та безголових, котрі зберегли вірність своїм далеким пращурам. Ми й сьогодні можемо безпомилково визначити, хто до якого племені належить. Шапкарі, як правило, не знімають шапок навіть у церкві. Вони у головних уборах їдять, сплять, відвідують історичні музеї, театри і особливо гордо тримають їх на голові під час демонстрування кінофільмів, бо глибоко переконані в тому, що шапка робить їх вищими в очах оточуючих. Особливо та, яка нагадує високу споруду з усіма можливими прикрасами й архітектурними надмірностями. І скільки б не просили колишнього представника племені шапкарів: «Слухай, зніми шапку», — не зніме. Пересяде на інше місце, а залишиться таки в ній, бо, бачте, він вважає, що на шапку треба дивитися глибше — під дно її. Кожна шапка — це дах над оселею його мрій і помислів, а тому вона повинна бути завжди прекрасною як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням. Тому одноплемінні бережуть традицію, як шапку, а шапку — як традицію. Вони у шапках навіть сплять, ще й запевняють, що все це робиться заради збереження зачіски. Найвищим проявом пошани у шапкарів вважається все-таки зняти шапку перед добрим знайомим. Це у них більше, ніж відкрити вам серце, бо — як-не-як — вони ризикують показати тім'я.

Зовсім інший характер мають представники племені безголових. Вони — на противагу шапкарям — шапок не носять взагалі: ні влітку, ні взимку, навіть у найлютіші морози, і страшенно ненавидять шапкарів. Найбільшим виявом цієї ненависті є інстинктивне бажання (очевидно, закладене в генах) зірвати шапку і гухнути нею об землю чи зафутболити на грушу або паркан. Стриманіші безголові, панібратськи посміхаючись, тільки насувають вам шапку на очі. Інші, вельможно поплескуючи вас по тому місцю, де знаходиться цнотливе тім'я, єхидно запитують:

— Що, шапочку собі придбав? Носи, носи. Скоро голову прирівняєш до коліна.

Ми так детально зупинилися на передісторії виникнення шапки тому, що сьогоднішній «Фіндіпош» має до неї прямісіньке відношення. По-перше, тут працюють люди, котрі формально належать до двох різних племен. Так, наприклад, Ковбик, Бубон і Ховрашкевич — шапкарі. Арій Федорович Нещадим, Даромир Чигиренко-Рєпнінський і навіть, як не дивно, Адам Баронецький відносять себе до безголових. Один Георг Панчішка посезонно належить до тих та інших і на догоду Стратону Стратоновичу носить шапку, але коли зустрічається з Нещадимом, то негайно скидає її. По-друге, «Фіндіпош» перед тим як зайнятися тільки соціологічними дослідженнями, тобто вивченням попиту на шапки, був звичайною артіллю під назвою «Шапка для голови». Згодом артіль переросла в науково-дослідну селекційну станцію по створенню і поліпшенню нових тварин, вихідним продуктом яких мав бути матеріал для шапки. Почалося інтенсивне розведення ондатри і творчі пошуки, спрямовані на вдосконалення її природних даних. Насамперед учених цікавив екстер'єр виду, його плодючість і скороспілість. Для цього селекціонери почали схрещувати ондатру з домашнім кроликом — плодючим і невимогливим до навколишніх умов та їжі. Саме тоді над селекційною станцією вперше з'явилося це знамените гасло, яке й нині висить на фасаді «Фіндіпошу»: «Дамо кожному громадянинові по шапці!»

Таким було зобов'язання селекціонерів-шапкарів. Та незабаром і селекційна станція потрапила під реорганізацію. Залишилося тільки гасло. На той час гасла були модніші за шапки. Селекстанції, як тоді її називали, збудували нове двоповерхове приміщення, проте спорудили так, щоб не знімати гасла. Тоді й народився «Учкопопош» — учбовий комбінат по пошиттю шапок. Тут уже шапок не шили, а тільки вчилися шити їх.

З часом стали модними науково-дослідні інститути та їх філіали — більш, ніж шапки, але менш, ніж реорганізацій — «Учкопопош» став «Фіндіпошем». «Фіндіпош» зробив ще один прогресивний крок уперед: тут уже не шили і не вчилися шити шапки, а тільки вивчали попит на них. «Фіндіпошівці», відгукнувшись на заклик «оволодій суміжною професією», знову почали займатися селекцією, взявши зобов'язання створити новий вид досі нечуваної тварини. Так народилася ідея схрестити ондатру з їжаком.

Гасло на «Фіндіпоші» висіло те ж саме і, залежно від сезону, художник «Фіндіпошу» Даромир Чигиренко-Рєпнінський, що мав ставку молодшого наукового співробітника, освіжав заклик такими яскравими фарбами, що часто одержував зауваження: підбирати тони, але без внутрішніх натяків.

Зовні «Фіндіпош» нічим не відрізнявся від інших будівель, хіба що був трохи схожий на залізничний вокзал — коли в нього заходиш уперше через парадні двері, то сам незчуєшся, як тут-таки вийдеш через запасний хід у двір. Він міг би відрізнятися від інших ще й ліфтом, якби не його двоповерхова висота і співучі металеві сходи. Без них жодний науковий співробітник не міг би піднятися до справжніх висот науки, бо «Фіндіпош» в основному розміщався на другому поверсі. Унизу були складські приміщення, де зберігалися наукові експонати, котрі чекали свого часу. Сходи мали ще й ту особливість, що нижня частина їх під час сходження брала по черзі усі ноти нижньої октави, а верхня — верхні. Якщо йдеш уже верхньою частиною, то ноти стають такі високі, що здається ось-ось зірвуться і перейдуть на вереск, схожий на той, який ми можемо почути під дверима стоматолога. Але саме на цій найвищій ноті сходи й закінчувалися.

Для того, щоб потрапити у сам «Фіндіпош», треба було зробити зо три пробних проходи, щоб знову не вискочити у двір, де розташувалися вольєри з ондатрами, голубими норками, акваріуми з качконосом та електричним спрутом, двома скляними клітками, в яких жили хамелеони, що з нетерпінням очікували майбутніх експериментів і над якими висів майстерно виконаний відомим художником Чигиренком-Рєпнінським транспарант: «Візьмемо природу в свої руки».

Та будемо вважати, що вам, нарешті, вдалося потрапити до приміщення. Сходи під вашими ногами беруть останню ноту — і ви потрапляєте в коридор. Найкраще було б залишити за собою славнозвісну нитку Аріадни, бо сюди як потрапити, так і вийти однаково важко: усі кімнати прохідні і мають по троє дверей. Виняток становить лише кабінет Стратона Стратоновича Ковбика. У його кабінеті дверей — четверо. Правда, в оті четверті двері ніхто ніколи не заходив і не виходив. Подейкували, що то просто вмурована в стіну шафа, за якою колись було вікно.

Оригінальність будови «Фіндіпошу» полягала ще й у тому, що робочі кімнати й коридор об'єднані між собою. На зразок ванної і туалетної в модерних квартирах із шлакобетону та скла. Щоб до кінця зрозуміти усю своєрідність архітектурного задуму, на будинок треба подивитися з висоти пташиного польоту. Якби це комусь вдалося, то він був би приємно здивований, помітивши, що ця споруда скидається на шапку з відірваним вухом. І архітектурною зайвиною було саме оте відірване вухо, що пішло під туалет.