«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 11

— Ти, Сідалковський, не лякайся. Ковбик такий тільки з виду. Зрозумів? Це для авторитету. — Мурченко заплющив одне око і витяг ручку. — Тільки одним бачу. У другому вибите скельце. Я короткозорий. Слухай, як тебе звать?

— Сідалковський.

— Слухай, Сідалковський. Ти знаєш, у тобі щось є. Таке імпозантне чи екстравагантне. Словом, чорт тебе знає що. Але ти мені подобаєшся. Хоч ти й периферія. Це одразу видно. У тебе на лобі написано. Як тебе звуть?

Сідалковському ця комедія почала набридати, але бажання одержати записочку стримувало його від рішучих дій. Мурченко заглибився в епістолярне мислення і замовк.

Славатій Мурченко належав до тих людей, які частіше обпікаються на молоці, ніж на нього дмухають, і навіть після цього не дмуть на холодну воду. Усі вони довіряють і довіряються. У них стільки чесності й доброти, що її вистачило б на багатьох. Таким людям завжди здається, що навколо них самі лише чесні й порядні. А такі натури, як відомо, навіть не допускають, що їх може хтось обвести навколо пальця. В усіх вони бачать таких, як самі: добрих і симпатичних.

Словом, Мурченко був одним з тих рідкісних індивідуумів, які одержують насолоду і задоволення, коли комусь роблять добро. Мурченко завжди за когось клопотався, комусь допомагав. Одному — словом, іншому — записочкою. Завжди носив при собі цигарки й запальничку, хоч сам не палив. Але коли його питали: «Слухай, закурити нема?» — Мурченко не міг відмовити. Він завжди казав «є», пригощав цигаркою і навіть чиркав запальничкою. Найбільше боявся, щоб ніхто на нього не подумав, що він скупердяга. Для цього він міг не лише пригощати цигаркою, а й позичати гроші, яких, як відомо, ніхто ніколи не віддає.

Траплялося, Мурченко забув цигарки вдома, а його того дня хтось питав: «У вас закурити не знайдеться?» Тоді він ніяковів, почував себе перед незнайомим начебто винуватим і казав: «Вибачте. Я з величезним задоволенням. Але — повірте мені — не палю. Знаєте, кинув. Палив, але кинув…» Славатій тим часом дописував. Його розбирало все більше й більше.

— Слухай, як тебе звать? І взагалі, де ти працюєш? Як у тебе з пропискою? Погано? Пс-с-с! Тимчасова?

Сідалковський заперечливо похитав головою.

— Нема ніякої? Пс-с-с! — стулив Мурченко губи. — Гірше не придумаєш. Ковбик не візьме. То такий. Хіба дуже сподобаєшся. Але при умові — якщо десь пропишешся. Тут тобі, периферія, допомогти нічим не можу.

Мурченко задумався. Тамара підвелася. Сідалковський дав їй знак: мовляв, почекай, підемо разом. Мурченко продовжував:

— Слухай, ти одружений?

— Ще не наважувався…

— Так це ж здорово! Можемо зіграти комсомольське весілля: ключі, квартира, тебе, периферія, вітає увесь завод. Це ж ідея. Я з Тамарою в одній комсомольській організації. Вона на заводі. По сусідству працює. А я там на обліку. Вона у нас ударниця. Точніше, не у нас — на заводі. У «Фіндіпош» не хоче переходити. Хоче біля верстата. Женимо тебе, периферія. Точно женимо. Чи не так, Тамаро? Хочеш, на Тамарі женимо?

— Славо… — благально подивилася Тамара на Мурченка.

— Точно. На Тамарі женимо! Хочеш, периферія, на Тамарі? Тамара не заперечує. Я по її очах бачу. Ти їй, периферія, сподобався…

Але Сідалковському не зовсім подобалося звертання Мурченка.

— Точно, женимо. Не сподобається Тамара. Іншу активістку знайдемо. Чого для тебе не зробиш. Моли бога, що тебе зі мною доля звела. У мене легка рука, — Мурченко на мить затих. — Можна, звичайно, і фіктивний шлюб зіграти. Тепер це часто практикується. Але Слава Мурченко на це не піде. Одразу кажу: можеш навіть не розраховувати. Чуєш, периферія?

Сідалковський чув, але від такого звертання сам собі здавався ницим і безпомічним. А тому чи не вперше був розчарований і незадоволений собою.

Малюючи образ Ховрашкевича другим, ми порушуємо фіндіпошівську субординацію і обходимо заступника Стратона Стратоновича — Арія Федоровича Нещадима. Хай він нам пробачить. Адже ми робимо це тому, що Ховрашкевич при Ковбику перебував, як, скажімо, Меншиков при Петрі Першому чи Гришка Распутін при імператриці, а як науковець являв собою центральну постать у «Фіндіпоші».

Справжнє ім'я Ховрашкевича було Михайло, по батькові Танасович, а Ковбик на нього казав просто і по-товариськи: «Михалко».

Михалко у Стратона Стратоновича виконував, якщо можна так сказати, роль інтелектуального джерела, був носієм коридорних ідей та власної ініціативи. Для солідарності він, як і Ковбик, ні в музеї, ні в театри не ходив. Єдиними їхніми музеями були київські ресторани, по яким в основному й вивчалася архітектура столиці, як сучасна, так і минула: своєрідність її форм, стиль, застосування народного орнаменту та кольорові гами. Тут вони завжди знайомилися з мозаїчним оздобленням та стравами. Перше не цінувалося, а друге коштувало грошей, і треба було його, хочеш чи не хочеш, переварювати.

Інколи, якщо офіціантка довго не підходила, вони вели мову про барокко XVII–XVIII століть або про поєднання сучасності з старовиною чи томатного соку з горілкою і навпаки. Та все це траплялося не часто — переважно в дні зарплати, але неодмінно під час виплати преміальних, які чомусь одержували у «Фіндіпоші» як не Панчішка, то Ховрашкевич, а якщо не Ховрашкевич, то Панчішка. А коли вже ні той, ні другий, то обидва разом. «Плата за любов», — назве цей процес згодом Сідалковський.

Що Ховрашкевич любив свого аншефа більше, ніж самого себе, — це зможе підтвердити кожний фіндіпошівець. Ради нього Ховрашкевич навіть не одружувався. Боявся, що вечорами Стратонові Стратоновичу ні з ким буде посидіти. Принаймні такі чутки й досі поширюються у «Фіндіпоші», хоч, гадаємо, вони дещо перебільшені. Одне слово, Ховрашкевич відмовився від багатьох земних благ і поміняв їх на вечірні бесіди зі Стратоном Стратоновичем та на дегустацію вин. Після кожної випитої пляшки, як правило, Ковбик і Ховрашкевич освідчувалися один одному в любові. Ковбик запевняв Ховрашкевича, що він йому як син, Ховрашкевич казав, що Ковбик йому як батько. До того ж рідний, хоч Стратон Стратонович це категорично відкидав і казав:

— Ви мене не підводьте під гріх і статтю кримінального кодексу.

Коли нарешті Ховрашкевич добирався додому і, обіймаючи подушку, засинав, він міг уві сні довго й переливчасто сміятися чи просто щиро і відверто реготати. Це означало, що йому сниться Стратон Стратонович, який щось смішне розповідає або сам когось слухає і сміється.

Дещо їх і різнило. Якщо Ховрашкевич не любив періодики й читав тільки художню та історично-наукову літературу, то Стратон Стратонович на літературу не мав ні часу, ні терпіння. Усі свої знання він черпав з уст свого улюбленця. За те навзаєм Ковбик збагачував Ховрашкевича газетно-журнальною інформацією. Ховрашкевич читати газет не любив, хоч передплачував, і коли йому цим дорікав Стратон Стратонович, завжди відповідав одне й те ж:

— А для чого?

У чому ще різко розходився Ховрашкевич з Ковбиком — так це у тематиці, Стратон Стратонович завжди піднімав тільки одну улюблену тему — про випивки й закуски. Здіймаючи руки до неба, він мрійливо згадував ті часи, коли на раки ніхто й дивитися не хотів, а тараня вважалася харчами чумаків і сучасних любителів-оригіналів. Їх було у наших магазинах стільки ж, як тепер кабачкової ікри. Ковбик згадував ці післявоєнні роки і, звертаючись до Ховрашкевича, захоплено казав:

— Заходиш! Чуєте, Михалку?! Заходиш у магазин! Дивишся! Полиці вгинаються! Риба червона! Креветки свіжі! Балики рибні! Ікра паюсна! Береш! Кладеш до рота! На язику тане! По бороді тече! Лікті облизуєш! Умитися треба!.. — Стратон Стратонович навіть в усній мові після кожного речення ставив завжди по декілька знаків оклику.