Лялечка і Мацько - Пагутяк Галина - Страница 4

Якщо Сороці вдалося злякати найвпливовіших осіб лісу, хоча ті виказали радше обурення, але можлива поява людей, котів і собак вельми їх занепокоїла, то що вже казати про Мацькову родину. Тут Сорока застосувала іншу тактику. Скорботно похиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина, брата і небожа, на якого мають зуб найвпливовіші особи лісу через його безсоромні картини.

- Мамо, — зойкнула Мінка, якій лис ще не встиг подарувати портрета, — що подумає мій чоловік, коли дізнається, що мій брат малює непристойні картини?! У нього така відповідальна робота!

І від жаху прикрила очі пухнастим хвостиком з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.

Різних там їжаків, зайців, дрібну пташину Сороці було переконати ще легше. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася чимало, хрипко каркнула:

- Пильнуй кр-р-а-ще свого облізлого хвоста!

І знову заплющила єдине жовте око.

Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав, про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.

Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, а ще краще, щоб не світив місяць, лис біг міг кущів потаємною стежкою, блискавкою пролітав над асфальтованою дорогою, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село.

Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом…Втім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах — запах курей.

Отак він заснув, натомлений за день, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.

Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга — маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її затицькувала:

- Тихо, тихо…

Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Він і Борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисову якогось порошку, щезли.

Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу і навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.

Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо поволі заповнювалось хмарами. Він не почув, як з гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:

- Он де ти, голубе! Ну, спи, спи…Наморився, видно.

Лісник вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.

Розділ п’ятий,

Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати, чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?

Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, і вона покликала діда.

Той задрімав було у холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. Лялечка заліз під ковдру і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець занявкав.

- Я тобі понявкаю! — сердито сказав дід. — Сиди тихо, бо, як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!

- Та-ра-ба-ра! — огризнувся Лялечка.

Дід уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, якщо вона розумна.

Лялечка й справді все зрозумів і притих. В шибку відчиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.

Хлопець не помітив, як заснув, і йому приснилось море. Велике-велике. Він йде з мамою берегом, і йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає йому зачерпнути. Він виривається і ніяк не може вирватись. Море дуже шумить.

Лялечка прокинувся. Вода й справді шуміла, тільки її не було видно через заслонене вікно. Падав дощ, а це означало, що на річку вони не підуть. Доведеться сидіти в хаті. Але дощ перестав, і надвір його врешті пустили.

Лялечка стрибав через калюжі, а потім побіг до Славка. Той сидів на колоді за хатою і стругав гілку великим ножем.

- Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!

- Що, що! Рогатку роблю, не видиш?

Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись і підсунув йому цукерок.

Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й знову взявся за роботу.

- Мене баба била, — він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. — Як виросту, я їй покажу…

І Славко сказав дуже погане слово. Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.

- Знаєш, нащо мені рогатка?

— Нащо? — спитав Лялечка.

- На лиса! Я стрельну в нього, то буде знати!

- На котрого лиса?

- На того, що кури краде. Тато видів удосвіта, як лис крутився коло стайні.

- А-а, кивнув Лялечка. — А ти його бачив!

- Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури нам покраде… — і Славко знову сказав погане слово.

- А де він живе?

- Та в лісі, там, — і показав рукою. — Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.

Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно як на долоні городи, за ними річку, поле, і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.

- Він звідти приходить, видиш?

- Виджу, — відказав Лялечка.

Вони посідали на траву і Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже хотіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому не дозволяли навіть підійти до ножа і сірників.

- Олежку, Олежку!

Славко озирнувся і пригнув голову:

- Твій дідо. Тікаймо!

Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:

- Дурню, я кому сказав!

Лялечка теж покотився по мокрій вниз. Славко захіхікав:

- Диви, як шукає!…

Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечка злякався і сказав:

- Може, вийдем?

Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід помаленьку спустився униз, розсунув кущі й запитав грізно Лялечку:

- Ти що тут робиш? Ходи додому!

Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, і той пригрозив йому кулаком.

Лялечка натомість показав Славкові язика.

Удома Лялечці сказали сидіти й нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і залишила онука на діда. Той дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дідо вмочав пензлик у маленьке відерце з зеленою фарбою і водив по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала з потрісканої деревини.

Дідо спересердя плюнув:

- Оліфи дав забагато!

Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.

- Ти що сказав?! — дідо обернувся й обурено глянув на онука. — Ану, ходи сюди!

Лялечка закліпав очима і втік.