Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 5

Бажання Вічного Притулку, ідея Вічного Притулку витворили це місце, де жили Антон, Марфа, Лі, Старий та багато інших. Самі вони не думали про Вічність, і слава Богу, бо гординя зробила б Притулок лише маревом у пустелі. Прибульці, зневірені майже у всьому, скалічені, нещасливі, вигадали його ? і слова стали цеглою, водою, хлібом.

Історія Притулку складається з приблизних дат і подій, що ніколи не траплялися. Час тут визначали пори року, а не якісь там цифри. Коли входиш у світ, який стирає твоє минуле, час розтягується до нескінченності.

Чи була поразкою поява тут? Швидше за все, ні, бо потрапляли сюди не всі, а лиш обрані великою мукою і великою любов’ю до життя. Упродовж багатьох років (якщо хтось захотів би безсмертя, то мав би його, чому б ні?) ніхто не намагався змінити, перетворити Притулок. Той сам, як зручне ложе, приймав обриси, що відповідали кожному, бо Притулок існував для прибульців, а не вони для нього.

Такого не буває, скажеш ти, той, хто ніколи й не пробував шукати Притулок. Але все ж він є, і буде, і те, що Притулок не позначений на жодній карті, не описаний правдиво у жодній книзі, бо слава його живе лише у потаємних місцинах людського серця, плине з мовчазних уст душі, ? не означає, що його не існує. Для когось він є, а для когось ? нема його.

Дзвоник біля дверей, які відчиняє Писар Східних Воріт, ? це знак, що попереджає притулок про настання змін у ньому самому. Його чують ще Писар Антон і Бібліотекар Лі, лжебібліотекар, як він себе називає, бо не є одержимий книгами. Дзвоник може пролунати і серед зимової ночі, коли важко вчасно прийти на поклик. Антонові сниться сон, що він уже встав, запалив ліхтар, і йде відчиняти Ворота. Дзвінок може прозвучати, коли Писар відпочиває, коли їсть, коли працює, ? і щоразу серце його завмирає, бо, хоч би скільки він намагався полегшити перехід з одного світу в інший, щоразу залишається трохи розчарованим у собі. Через те Антон вважає себе несправжнім Писарем, а Лі ? несправжнім Бібліотекарем. Може, тому, що їм доводиться жити на межі двох, навіть трьох світів. Третій світ ? то Бібліотека. Якби ти пожив у Притулку, то збагнув би, чому тут бібліотека втрачає звичний сенс.

У Притулку вона виглядає так: кілька кімнат з дерев’яними полицями, на яких вмостилися книги, тобто такі товсті чи тонкі футляри, наповнені зшитими або розрізненими листками. Ці аркуші, з паперу або шкіри, вкриті знаками, які мають різні способи тлумачення. Здебільшого це нецікаво мешканцям Притулку. Той, хто уникає спогадів про минуле, намагається відгородитися від того, що може розтривожити ще незагоєні рани. Адже кілька слів, невеличка книжечка здатні викликати у прибульця бурю почуттів. І, хоча вони мають вдосталь часу на пошуки істини, воліють спершу віднайти власне втрачене обличчя. Антон проводить їх повз Бібліотеку, наче це просто житло Лі.

Бібліотека стає потрібною пізніше, як золотий запас. Тому треба провітрювати кімнати, переставляти книги, витирати пил, словом, дбати про них, навіть коли не бажаєш пізнати їхній зміст. Бо книги ? теж прибульці. Їх знищували, зневажали, переслідували ? то ж хіба вони не заслуговують на притулок?

Малим Антон любив роздивлятися малюнки, упізнаючи на деяких Притулок: його дерева, будинки, пташок, звірів, людей. Нічого дивного в цьому не було, адже кожен прибулець вкладав свою частку в його світобудову. Через те ніхто не почувався у Притулку чужим. А ті, хто залишали його, несли про нього вісті: чи то птахи, чи люди, чи меткі ящірки, яких вабила весняна пустеля. Десь ці спогади, думки ставали реальністю: притулок для немовлят, притулок для старих, втікачів, монастир-притулок, храм-притулок. Ті, хто побували у нашому Притулку, розуміли, що всі ці місця є лише спотвореним віддзеркаленням справжнього, й сумовито кивали головами. Чи ж книги так само не можуть свідчити неправду, яка змусить зупинитись у якомусь притулочку, ніби не існує того єдиного, справді неприступного для переслідувачів? Тому слухати книгу треба, як слухаєш оповідь звичайної людини, щоб приємно і корисно провести час. Тоді не зашкодить жодна книжка.

Бібліотекар Лі, встаючи зранку, любив іноді із заплющеними очима підійти до полиці, взяти навмання книжку, розгорнути і прочитати те, на чому спочив його палець. І, прихопивши із собою чиюсь думку, йшов показати їй сад, ставочок, стежку, що вела вглиб Притулку, небо, хмари… Він не ставав ні її полоненим, ні володарем, просто дозволяв їй бути поруч, супроводжувати себе. Це нагадувало метелика, який сідає тобі на руку, а потім відлітає, струснувши з крилець пилок, невидимий для ока й невідчутний на шкірі.

Щоб це не стало ритуалом, Лі зрідка звертався до того, що вчені люди називають медитацією на задану тему, або грою в бісер. Адже він жив у світі, що безперестанку змінювався. Жив уже довго, розвішуючи дзвіночки на деревах, вирощуючи пахучі трави, майструючи повітряних драконів і, звісно, дбаючи про книги, Але, бувало, прокидався таким, ніби щойно ступив на дорогу життя і потребував чиєїсь поради. Приходив до книг, брав навмання якусь і читав той рядок, на якому спинився палець. І якось прочитав: «Цей день ? один з найкращих у твоєму житті, Джоне!»

Аж заплескав у долоні, адже ці слова зручно лягали в русло останніх подій.

Джон Сміт, якого звали колись інакше, вирішив нікому не говорити власного таємного імені, бо навіть не сподівався віднайти втрачену сутність у Притулку. Коли він уранці вмивався коло струмка, краї якого поросли густою травою, й доводилося витягувати руки, аби зачерпнути води, зауважив, що навіть рухи його змінилися, стали неквапливими. Коли це я востаннє вмивався зі струмка? ? подумав він і не міг згадати, бо кожен приємний спогад викликав би неприємний.

Джон Сміт витер лице рушником. І, замість того, щоб повернутися назад, ступив на стежку, яка пролягла вздовж течії струмка. Він був готовий піти нею, але стара Марфа покликала його в цей час до сніданку, і нічого з того не вийшло.

А стежка далі огинала високий пагорб з липою на вершині, під якою було колись святилище невідомого божества, нині лиш кілька каменів, порослих бузиною та бур’яном. Усе це Джон Сміт незабаром побачить, а зараз він п’є молоко, заїдаючи хлібом з медом, а, закінчивши, підводить очі на Марфу, наче дитина, якій треба придумати якесь заняття, або просто прогнати з очей, щоб не плуталася під ногами.

Марфа чистить картоплю коло великої печі, на якій, певно, спить, вигріваючи старечі кістки. Усюди чисто, просторо. Джон Сміт спізнився і сидить сам за великим столом без скатертини. Він гадав, що у Притулку не їдять картоплі, не п’ють молока, не рубають дров, що тут немає руїн, а самі палаци з безліччю просторих покоїв. Ні, він не був розчарований: просто світ його порятунку виглядав надто земним.

? Дякую, ? сказав Джон Сміт. ? Може, вам чимось допомогти? Він злякався ? таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.

Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:

? О, вітаю! Я ? тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!

? Мене?

? Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…

? Добре.

? Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.

Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.

Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:

? От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.