Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 22


22
Изменить размер шрифта:

? Так, я теж так вважаю, ? кивнув Антон. ? Буду шукати Генріха, доки не знайду.

? От і добре. Підемо завтра ще до одного чоловіка. А зараз час спати.

Якби ж то заснути було так легко! Півночі розтривожений Антон вів уявну розмову зі Старим, намагаючись щось йому пояснити. За вікном сипав сніг, стираючи всі дороги. Він здогадувався, що ранок виявиться мудрішим від вечора, і, незважаючи на негоду, вкаже, куди йти. Але чи легко побороти збурені почуття? Той чоловік, про якого казав Ян, добрий провідник Антона Долиною, теж немовлям потрапив до Притулку і виріс без матері. Вони одразу відчули прихильність одне до одного. Семмі з’явився на світ без ніг, але чудово давав собі раду. Весною він планував перебратися до Містечка і зараз майстрував химерний візок, що приводився у рух руками. Ніяковіючи, Семмі признався Антонові, що у Містечку живе жінка без рук, і він хотів би стати опорою для неї. І що вона, здається, згодна. Судячи зі слів Семмі, той частенько бував у Містечку.

? Ми, власне, й хотіли б дізнатися щось у тебе, ? сказав Ян. ? Нам конче потрібен Генріх на прізвисько Кухар. Може, він тепер не кухар, навіть не Генріх… Це, звісно, ускладнює справу.

? То ти живеш біля Воріт? ? перепитав Семмі, звертаючись до Антона. — Я ніколи там не був, ну, хіба вперше, чого не пам’ятаю. Це місце не існує для мене. Я вірю лише у те, чого можу торкнутися руками, побачити, понюхати чи покуштувати. Про Східні Ворота ходять різні чутки…

Ян нетерпляче засовався на лаві.

? Атож, чутки, ? чомусь зітхнув Семмі, ? які я не можу перевірити. Усе тому, що повертатися туди було б дивно, навіть негарно. Але це зараз не важливо… Ну, що ж, є у мене один спогад з дитинства… Коли я був малим, сидів якось коло дороги. Мій опікун Нестор садовив мене на травичці, щоб я дивився на людей, поки він працює на городі. Це та сама дорога, що веде до Містечка. Натомившись, я заснув. Люди завжди зупинялися коло мене погомоніти, розповісти казку чи пригостити чимось. Отож, коли я прокинувся, то побачив коло себе тістечко. Його запах збудив мене. Він був неймовірний. Виявляється, запах може змінити людину, перевернути всі її уявлення про світ. «Це тістечко впало з неба», ? сказав мій опікун, коли побачив і понюхав це диво. Інші ж, наші сусіди, пригадували чоловіка у солом’яному капелюсі, що йшов того дня дорогою і мав на плечах торбину. Смак, запах того тістечка я не забуду ніколи…

? Може, то був Генріх? ? перебив його Антон.

? Стривай, ця історія має продовження. Коли я виріс, опікун повіз мене до Містечка. Він хотів, щоб я побачив світ і обрав для себе якесь заняття. Пам’ятаю, того дня пекло сонце і я попросився у затінок. Опікун посадив мене на ґанку будинку, в якому ніхто не жив. І тільки-но я сів на дерев’яний поріг, почув знову отой чудовий запах. Розумієте, то був запах щастя…

Обличчя Семмі просвітліло, очі блищали.

? У тому запаху поєдналися сонячне тепло, щільники з медом, подушка, на якій сняться приємні сни, щось таке, чого я не зазнав досі. Я б порівняв це з любов’ю матері. Зрозумів, що моя мати дуже любила мене. Я теж її полюбив, дарма що ніколи не бачив. Опікунові я нічого не сказав, навіть не спитав, хто раніше жив у цьому будинку.

? Чому?

Семмі засміявся:

? Я не міг уявити, що колись Писар Східних Воріт шукатиме чоловіка, про якого нічого не знає, окрім імені й прізвиська. Чому ж ти не розпитав Старого краще?

Антон насупився:

? Сьогодні ж піду до Містечка.

? Так швидко! ? вигукнув Ян. ? Ми ще не всіх розпитали…

? Ні, з мене вже досить. Я пробув тут майже три дні. Якби тут жив Генріх, він би обізвався. Мені здається, це не той чоловік, який стане ховатися.

На це йому ніхто нічого не сказав.

? Ми ще зустрінемося, ? запевнив Антон. ? І хоч би що там було, я повернуся до Східних Воріт. Я їх не боюся. Мені там добре. Прикро прокидатися в чужому домі і їсти чужий хліб.

І на це знову ніхто нічого не відповів.

Сорок років Антон прожив біля Східних Воріт і тому залишився прибульцем. У тому світі є люди, які все життя живуть на вокзалі, зустрічаючи і проводжаючи потяги, сплять на дерев’яних лавках у почекальнях. Усе відбувається на очах свідків, які тут тимчасово, при світлі ламп, на протягах. Але навіть на тих станціях, зі стінами жовтого кольору зради і розлуки, є сади, куди можна іноді потрапити. Лягти теплої літньої ночі в густу траву і дивитися на зорі, що виблискують між листям яблунь. Ці сади ? то і є Притулок, життя у якому триває лише мить. А в миті нема місця для смерти. Хто прагне смерті, той покидає сад, сідає у потяг і їде їй назустріч. Але тому, хто кожен день бачить, як від’їжджають інші, бракує волі до мандрів. Це ? надто легко, їм залишається бачити інших, а це майже те саме, що їхати самому.

VIII

У дитинстві Антон так і не побував у Містечку. Хтозна, чи й сподобалося б йому там. Жадоба гарних речей може виникнути, коли ти втрачаєш близьких, вітчизну. У Притулку не вмирають, а отже, власність не має сенсу і стає тягарем. Ледь потрапивши сюди, прибульці охоче відмовляються від матеріальних благ. Це означає, що людині не властивий інстинкт власності, що вона не живе задля того, аби залишити по собі щось інше, крім спогадів. Лише думка має якусь вартість у Притулку, навіть не оформлена у слова. Тим, хто не жив у Притулку, це збагнути важко.

Містечко, як і увесь Притулок, створене з думок, несло на собі ознаки умінь, принесених з того світу, очищених новим буттям. Служило воно захистом від негоди, а не сховком від небажаних гостей. Майстри, що будували тут, дбали, щоб будинки не нагадували в’язниці для тіла й не викликали неприємних спогадів. Деякі з тих будівель мали по кілька сот років. Були тут одноповерхові й двоповерхові, з гострими і пласкими дахами, з помальованими фасадами й різьбленими ґанками, садочками і квітниками. Здається, усе.

Щодо Антона, то він не мав з чим порівняти це місто, та й була то не найліпша пора року. Швидко темніло і він жахливо змерз. А втома порозганяла всі думки по закутках свідомості. Йшов він так, як казав Семмі, головною вулицею, доки не побачив великого двоповерхового будинку з написом над дверима «Готель». Такий будинок легко було б побачити навіть у темряві, до того ж над дверима висів засвічений ліхтар. Готель ? це місце, де зупиняються подорожні, щоб відпочити, поїсти, розгледітися довкола і вирішити, що робити далі: залишатися чи рушати туди, де ти більше потрібний. Але готель ? це ще більше нагадування, що це не твій дім і ти мусиш рано чи пізно звідси вибратися, тому тут рідко затримувалися надовго. Готель ? це бліда, жалюгідна імітація Притулку, принаймні в очах самотньої розгубленої людини, яка прагне зупинитися назавжди, але неспокій не влаштованості жене її все далі.

Нічого цього Антон не знав, бо не жив ніколи в готелях ні в цьому, ні в тому світі, не відав про їхню жорсткість, невигоди, оголеність. Ні Семмі, ні Ян ? не пояснили йому, зрештою, що цей готель мав бути дещо інший, як і все у Притулку.

Антон без вагання відчинив важкі двері й переступив поріг. І тут з ним трапилося те, що буває, коли перетинаєш межі одного зі світів: мусиш бути готовим до змін, бо кожна клітина твого тіла і твоєї душі сполучається з новим оточенням. Поквапся, бо це оточення не прийме тебе.

У великій кімнаті було обмаль світла, і спочатку Антон почув слова, які призначалися комусь Іншому:

? Коли надходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоча вона може і не настати.

? Зима вже настала, Леонтію, ? озвався інший голос.

? А я й не помітив. Моє серце перестало битися ще вчора.

? Е ні, не так! Останню фразу треба вимовити тихіше, а після неї витримати паузу. Мовчання, Леонтію, це те, що не можна передати словами. Це ? не порожнеча, затям собі! Там немає місця для банальних фраз. Для цього й існує театр, щоб відкрити людям священну суть мови. О, до нас ще один актор прийшов!

Антон наблизився до великого каміна, коло якого сиділо двоє чоловіків ? старший і молодший. Антон привітався.