Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 17

Західні Ворота не протиставлялися Східним. Якби у Притулку зважали на протилежності, він став би фальшивою ілюзією, часткою світу антиподів. Так само той світ і цей не були протилежністю. Хто так вважав, той ніколи не потрапляв до Притулку. Він живе і водночас не живе, байдужий до смерті й життя, сам-один, не шукає собі подібних, бо не має довіри до того, що робить добро і зло дітьми однієї матері.

Протяг між Східними і Західними Воротами ? свіжий вітер, який змушує співати кожен камінчик, тремтіти кожну стеблинку. Можливо, він ще відносить паперових драконів Лі й підіймає до зірок, звідки їм уже не хочеться падати. Дракони Лі нагадують людей, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати. Ті, хто довше живе у Притулку, відчувають на собі цей вітер, толи перед прибульцем відчиняються Східні Ворота. Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем. Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.

А ті, що покидали Притулок, зовсім не прагнули поквитатися з тим світом, який їх так тяжко скривдив. Вони падали в нього і, перш ніж земля загортала їх у себе, встигали розповісти про Притулок і вказати шлях до нього тому, хто потребував його. Так уже повелося, щоб Притулок не опинився поза межами людського знання і надії.

Нечутно надійшов вечір, який кожен із мешканців проводив так, як звик, рано вкладаючись спати. Іноді було б краще, якби не снилися тяжкі сни. Сни ? то цілком інша країна, по якій немає путівників, не існує карт. Навіть Притулок не може захистити від страшних видінь. Одначе у снах людина частіше рятується, ніж у дійсності. Вона знаходить у собі силу опиратися смерті, зникненню, стиранню душі з полотна долі.

Існує леґенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня леґенда, хоча мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить того, над ким занесений ніж убивці, знаходить сховок для переслідуваного. Він не має багато сили: йому важко протистояти привиддю ночі, тому не варто дуже на нього покладатися. Бо він може загинути, боронячи людину.

Кажуть, існує такий острів, де збираються Білі Пташки, але ніхто з людей не був там і не буде. До Білого Пташка не моляться, його не кличуть, не вважають священною істотою. Взагалі невідомо, звідки він взявся. Може, то він приніс родині Ноя маслинову гілку? Але, мабуть, Білий Пташок існував раніше: прихилився до людей, не потребуючи вдячності, однаково милосердний до злих і до добрих. Якби у дитинстві Джону Сміту хтось сказав: не бійся нічних сновидінь ? коли буде потрібно, прилетить Білий Пташок і врятує тебе, можливо, він не почував би себе таким самотнім.

Те ж можна сказати кожному з нас: уві сні ти не самотній. Тебе врятує Білий Пташок, якщо ти не зможеш врятуватися сам. Він має досить сили, щоб втримати на краю безодні, зупинити занесений ніж убивці. За мить Білий Пташок переносить нас у інші світи. Коли ти розплющуєш очі, його вже немає. Однак це не підстава не вірити в Білого Пташка.

У Притулку ? вірили. З дитинства Антон навчився не боятися поганих снів. Тільки не розумів, звідки вони беруться. Колись спитав Лі, навіщо сняться погані сни, і той відповів: «Задля рівноваги». Показав одну зі своїх Іграшок: паперовий циліндрик з металевою кулькою всередині, який міг рухатися, причому кулька завжди скочувалася донизу. «Так рухається усе», ? пояснив Лі. Тільки згодом Антон зрозумів, що той мав на увазі. Коли тобі добре, сняться погані сни, коли погано ? гарні. Йому пощастило, чого не скажеш про Джона Сміта, який вважав, ніби погані сни з’являються, коли ти поганий. Це не спонукало його стати кращим. Часом за добрі вчинки карають гірше, як за погані. І тому нині дорослий Джон Сміт залишився таким самим безпомічним, як у дитинстві: ніяк не міг збагнути, що світ, до якого він потрапив, теж має у собі металеву кульку, і головне ? навчитися не боятися лихих снів, переслідувачів, мишей або великої води.

З Ізидором відбувалося теж щось подібне: він намагався вигнати із себе біль. Але те, що женеш, казав Лі, нагадує кота, що намагається втекти від власного хвоста. Біль треба терпіти, доки він триває, хай навіть на це піде сто років.

Зрештою, всі прибульці спочатку прагнули негайного здійснення своїх бажань. Але хіба смерть буває негайного? Мабуть, Старий мав би грати роль вершителя їхніх доль, судді, який скеровує потік пристрастей до безпечного берега. Принаймні так виглядала б модель, узята з того світу: втілення архетипу Поводиря чи Опікуна, що захистить і приведе до Остаточної Істини. Тоді Писар Східних Воріт ? чи не гібрид Цербера і Перевізника?

Ні, Притулок не має нічого із цим спільного. Тут усі прибульці й ніщо не вічне.

Ми забули про Лікаря, який боявся Диявола так, аж смішно. По суті, це історія кожного з нас. Ми боїмося щось віддати, жадаючи, що воно нам колись знадобиться.

Писар Східних Воріт Притулку не виправдовує надій прибульців. Не виправдовує їх і Старий. Тому вони легко можуть покинути обжиті місця і податися в мандри. Єдине, що їх втримує, це вони самі.

Коли переступаєш незнайомий поріг, хочеться, аби хтось тебе зустрів. Тут, у Притулку, це не поріг, а тріщина між двома світами, які були колись одним цілим. Далі буде легше. Часом снитимуться погані сни, нічого не вдієш, але ти вже знатимеш про існування Білого Пташка.

Антон хотів бути добрим Писарем Східних Воріт. Він дбав, щоб кімнатка біля Воріт була чиста, а стежка заметена, і сам він справляв гарне враження. Але що більше він старався, то гірше у нього виходило. Бувало, місяці й тижні минали в очікуванні, а ніхто не приходив. Може, він жив заради прибульців? О, ця думка була б для Антона убивчою й абсурдною! Адже у Притулку кожен живе заради себе, спасіння власної душі, як говорить висока мова релігії. Рятуючи себе, ми рятуємо цілий світ. Проблема полягала у тому, що Антон не зміг би надто довго чекати прибульця, якого трохи боявся і якого хотів любити, ще не бачивши. Він би перетворився на якусь іншу істоту (було й таке). У книжках з Бібліотеки, написаних чудною мовою літописів, не згадувалося про долю інших Писарів. Може, вони йшли геть, може, їх просто не було. Все одно чужий не потрапить до Притулку. І цілком ймовірно, що їх не було раніше. А потім хтось із прибульців, шукаючи собі заняття, уявив, як це цікаво жити на межі двох світів і тішитися, що вже не доведеться пройти отой важкий цілях через пустелю.

А там поширилися чутки, що двері Притулку відчиняє людина, яка покаже, де вмитися з дороги, поїсти, заснути приємним сном втомленого подорожнього. Тільки й усього.

…На ранок ніхто не пам’ятав, чи була та дівчинка, чи ні. Білий Пташок побував у сні кожного і стер усякий спогад про неї. Чомусь це було потрібно.

Останній Лікарів сон закінчувався словами: «Тебе нема у майбутньому. Як же та існуєш?» Він аж заплакав, щойно прокинувся, від великого болю серця. І навіть перший сніг не втішив його переміною в природі. Лікар намагався згадати, чому сніг випав і чому він білий.

Він притулився чолом до шибки й дивився, доки той погляд і не став білим від снігу, а тоді вийшов надвір. Сніг ліг йому на плечі, він вдихнув білий колір, і той опустився до серця, яке зразу перестало боліти. Лікар озирнувся і не побачив за собою нікого, хто б записував на снігу все, що він думає і робить. Звичайна річ для того, кого немає у майбутньому.

Потім бачили лише сліди його незграбних недоглянутих черевиків, що можуть не пережити цієї зими, а поруч сліди котячих лапок. Антон першим прочитав ці сліди. Спочатку Лікар ніби йшов на прогулянку. Лікар пройшовся над річкою взад-уперед, а тоді швидко став спускатися в Долину.