Симфонія хаосу - Шпилевська Анна - Страница 4

— Дякую, вам, бабцю, за цікаву оповідь, і дідові передайте, що він герой, як устояв перед чарами такої злої відьми, а потім знайшов вас та й оженився. Бо ви добра і мудра. Дай вам Бог здоров’я.

— І тобі, доню. Йди з Богом!

Ввечері Слава довго не могла заснути, все крутилася-вертілася, ввижався їй ліс, болота та річка їхня, ніби там русалки живуть і хочуть її залоскотати. Вдень прийшла до неї Наталка. Бліда як смерть і мовила:

— Прийшла я прощатися, Славцю. Їду в Полтаву, там уже напитала роботу і житло. Боюся я нашого села, боюся не так людей, як отих зелених створінь, що ближче до їхнього Великодня, то більше вони мені спокою не дають. Піду. Благослови мене, як мати благословила.

— Господь з тобою. Прости мені все, що було поганого.

— І ти мені прости. Приїжджай до мене.

— Приїду. До зустрічі.

Наталка не знала, що їй достеменно робити, як той страшний Русалчин Великдень пережити. Враз її осінила цікава думка.

— Алло, Петрику? Привіт. Ні, я не на роботі. Ти що, забув? Канікули ж! Ти зайнятий? Для мене, звичайно ж, ні, я знаю. Приходь, є розмова. Ні, нічого не сталося.

Петро прийшов так швидко, як тільки міг.

— Кохана, що сталося?

— Нічого, любий. Я просто хотіла спитати тебе одну річ.

— Питай усе, що хочеш. Ти ж знаєш, для тебе я небо прихилю.

— Ти не знаєш, коли я вчилася в Києві, було в селі таке свято — Русалчин Великдень? Бо я тоді якраз не мала як приїхати, і так було не один рік.

— Щось я таке чув. Давай, може, баби моєї Дзвінки спитаємо. Вона старша, може, знає.

— Добре, тільки ти не поспішай, мій милий. Ходи, я тебе поцілую.

— Це я люблю, кохана.

Час знову працював не на них. Слава десь літала, коли Петро був поруч. Незчулись, як і сутеніти почало, вже й Славчині батьки прийшли. Батько якраз мав роботу в полі, а у мами магазин зачинився. Хлопець швиденько пішов додому. У них не було прийнято «хлопів до хати на ніч кликати», тому закохані намагалися бачитися на якомога «нейтральнішій» території. Слава завбачливо попросила Петра не забути про її прохання та розвідати те, що потрібно — обережно, ненав’язливо, щоб не було зайвих питань.

На ранок дівчина встала ні світ ні зоря, навіть її півень ще не прокинувся, і зателефонувала до Петра.

За довгих п’ять хвилин хлопець взяв слухавку. Сонний голос віщував глибоку дрімоту.

— Алло. Так. А-а-а... Кохана, ти? Ні. Вже не сплю. Я ж казав, пам’ятаєш? Дзвони мені хоч вночі — для тебе коли захочеш. Я ж тебе люблю, — чулися сонні слова зі слухавки.

— Ну що, ти взнав? — дівчина нервово хапала ротом повітря від нетерплячки.

— Про що? Ага-а-а... Згадав. Давай я встану, вмиюся і тобі передзвоню. За п’ять хвилин. — Хлопцеві не хотілося вставати, та заради коханої!..

— Добре, чекаю, тільки швиденько.

Петро не запізнився ні на секунду, бо вона рахувала — цікавість аж з’їдала її.

— Славунцю, ти знаєш, котра година? Ще й п’ятої немає, а ти вже встала. Невже це так важливо? А у мене сьогодні вихідний, давай до міста поїдемо, морозива поїмо. Хочеш, навіть зараз? Візьму татову стару машину...

— Добре, добре, але потім! Кажи давай, що ти дізнався! — Слава горіла від нетерплячки.

— Все, все! Чого лементуєш? Розповіла мені бабуся Дзвінка, що був у селі такий звичай. Дівчата наряджалися русалками та й ішли в Четвер після Зелених свят з віночками до річки. Віддавали честь русалкам.

— Слухай, я ж учителька, правда? І мене в селі, як освічену людину, послухають, так? — дівчина не на жарт розійшлася.

— Думаю, ти маєш рацію, а що? — здивувався Петя.

— Допоможеш мені, Петрусику? Я тебе так прошу, будь ласка!

— У чому, зіронько? — хлопець не на жарт перелякався. Може, щось сталось?

— Скоро ж Зелені свята, а потім свято Русалок. Давай організуємо це дійство, а то... Будуть убивства. Будуть, я це відчуваю.

— Зозулько, а з тобою все добре? — тепер він ще дужче переживав за психіку дівчини.

— Ні, ні, все наче в порядку, то я детективних історій начиталася. Так жартую, щоб тобі цікавіше стало.

— Ага, тоді звісно допоможу, ще й своїх хлопців, трактористів, долучу. Давай нині в місто поїдемо, хочеш, у кіно сходимо? — його очі заблищали.

— А давай! — У Славці була негайна нав’язлива ідея зробити це дійство реальністю. Вона аж засяяла вся, уже почала на ходу придумувати святкування. Це ж іще як цікаво буде!

«Але на то треба благословення священика, і час, і його прихильність. Нічого, то все буде. Хай-но я поїду до міста! А там — накупляю стрічок різних. Може, яку сукенку нову на свято? — думала щаслива дівчина. — Я ж грошей собі на обновочки вже давно відклала достатньо; так що буде і на нашій вулиці свято!»

Раптом дівчина побачила у вікні вогняно-червоного півня, дзьоб його виблискував, ніби був створений із золота. Він ходив по двору наче зачарований і безперестанку кукурікав.

— Свят-свят-свят! — перехрестилася дівчина, але за мить він пропав так само швидко, як і з’явився. — От кляті русалки! Дурять мені голову!

У цей час у вищих сил з’явився план щодо цієї тямущої молодої дівчини. Та нехай, їх прихильність вона вже отримала. Лишилось стати жінкою і... Нехай це буде їхньою таємницею.

Петро пішов вдягатися, нашвидкуруч поїв, зробив трохи домашньої роботи. На годиннику — сьома ранку. Якраз можна було виїжджати, і не так спекотно, надворі вже видно, й дороги менше буде, лише годинку, може, трішки більше.

За цей час Слава повалялась ще трішки, задоволена із своєї вигадки, розбудила батьків, повідомила їх про те, що їде в місто, отримала список речей, що там має придбати, та й зібралася. Петро вже чверть години стояв біля її хати, а вона все чепурилася: як, у місто, та й не файно одягненою, не нафарбованою їхати, треба ж обов’язково гарно виглядати!

— Ой, Петрику, ти вже є? А ми що, не їдемо? — дівчина щиро здивувалась.

— їдемо, чому ж ні! — у свою чергу знітився Петро.

— А чому на тобі той самий одяг, що ти кожного дня на роботу вдягаєш?

— Так, теє. Я нічого такого парадного не маю. Хоча... Я зараз, три хвилинки!

— І причешися, нещастя ти моє, причешися гарніше, щоб було видно, що ти хлопець, а не якась там горила.

«Може, ще й гель для волосся йому в місті куплю, зроблю чубчика налакованого, буде не гірше міських хлопів».

Петро на диво швидко прийшов, чистенький. Навіть «попрасований».

— Ну, як я тобі? — покрутився, наче танцюрист.

— Ти наче модель у ньому, — вона посміхнулася. — Цей піджак дуже тобі пасує. Але ж зараз літо!

— Нічого, не спарюсь, нормально мені буде, аби ти задоволена була! Я ж для тебе все зроблю! Розумієш, люблю тебе, люблю!

— Ходімо вже, нещастя ти моє. А де машина твого батька?

— Так ось вона! — і він показав на «Жигулі».

— Фе, я на ній з тобою нікуди не поїду. Я думала, якась «Лада», чи в крайньому випадку нормальні «Жигулі», а не «Копійка»...

— Панночко, Ви хочете в місто чи ні?

— Так і буде вже. Сідаю, та якщо порветься моя дорога сукеночка — будеш сам її відкупляти.

— їдьмо!

І вони нарешті рушили.

Дорога виявилася нелегкою, бо вже навіть зранку стояла спека. Петро скинув піджак і показав свою нову чистісінько білу футболку.

— Який ти в мене красивий! — дівчина надумала сказати Петрові щось приємне, не все ж йому недоліками дорікати.

— А яка ти в мене вродлива, і підмалювалась, і сукеночка чорна в горошок, тобі так личить! Красуня!

— Дякую, та їдьмо вже! І зроби музику голосніше, непогане радіо, я тобі скажу. Навіть інколи можна джаз почути.

— А ти любиш джаз, зірочко моя? — зрадів, наче йому мільйон дали.

— Так, мені в гуртожитку провели Інтернет, то я в дівчат за їхнім ноутбуком сиділа, наслухалась стільки цікавого джазу!

— Ти якась дивна. Чув я того Армстронга, один раз, правда, випадково. Так це і є джаз?

— Нічого ти не розумієш у музиці, крім цього виконавця є ще багато інших. — Раптом дівчина широко розплющила очі від переляку і крикнула: