Симфонія хаосу - Шпилевська Анна - Страница 18

— Візьму.

— То будь же мені цеї ночі і шлюбним чоловіком, і молодим любасом, і батьком моїх дітей!

— Я не хочу дітей, моя люба. Але любасом сьогодні буду тобі. Тобі і тільки тобі вірним довіку, любове моя.

— Тоді ходи до мене, соколе сизокрилий!

Ніч лавиною прокотилася по його жилах і він, знеможений, заснув. А вранці, прокинувшись, побачив, що жінки немає, а червона пляма, що була вночі на білому простирадлі, зникла. А що любив зачаклований свою жінку, то й не здивувався.

Аж ось у полудень прийшла з села Андріана, бо жила вона півдня в себе, півдня і ніч в нього. Пообідали, та пішла до річки вмитися та набратися нових злодійських сил. Пес захотів водички і пішов слідом за нею, а Андрій вирішив погратися із коханою в піжмурки і крадькома наздогнав Бровка. Коли вона скинула одіж і підійшла до річки, чоловік ледь не зомлів: у воді відобразилася стара страшна відьма, що ледь ходила по світу, а за мить він побачив, як вона наповнилася силою.

— Що то за диво дивнеє? — подумав, злякався і вирішив нічого до ночі не робити.

А то була ніч на Івана Купала. Дівчата бавилися, плели віночки, наряджали гільце, пускали свічки по воді, стрибали через вогнище, співали пісень. А відьма, яка була вдома, проситься:

— Пусти, чоловіче, хочу і я гадати.

Андрійко на те їй:

— Ти ж і так свою долю знаєш, моя зірко.

Та не встигла вона відповісти, як у двері постукали. То дівчата бавилися і забігли ген до його самітної хати, кинули грудку землі зі свіжої могили. І якщо в домі жила відьма, вона обов’язково мусила б вибігти.

Андріану як вогнем обпекло, мусила вийти та свиснула так, що аж самітник ледь не оглух. Взяла ту грудку і, гордо здійнявши груди, сказала:

— Так, я відьма. Але ти нікуди вже не дінешся від мене. Бо несу твою дитину.

Андрій посивів, певно, за мить.

— А ти, мабуть, правди не знаєш, вража твоя душе. Я теж чаклун і маю вже сорок з гаком років, та вроду, як у юнака. Так що не буду я тебе слухати, йди собі з Богом.

— А оце ти бачив? — і показала живіт, який виріс невідь-коли.

— То ти намольфарила, чортова дочко. Його щойно не було.

— Ой, чоловіче... Народжую... Клич бабу, бо буде зле тобі, як мені тепер боляче...

Баба-повитуха прибігла вмить, наче чекала того. А що була досвідченою у таких справах, вигнала Андрія та й наказала чекати. Народила Андріана хлопця, та такого чорного, що ще й світ не бачив.

З того горя почав чоловік вдаватися до чарки. Пив день, потім другий, а згодом за днину постарів так, що був схожий на шістдесятилітнього чоловіка. Дитя росло не щодня, а щогодини, а жінка молодшала, та така гарна стала — вже й любасиків водила.

Та одного разу Андрій проснувся тверезий і подумав, що давно в Бога пробачення не просив і не каявся. Пішов до церкви, попросив прощення і побачив дівчину. Така ладна була, що зроду такої красуні не видів. Закохався він, а вона лишень посміхнулася — така ж білява, як його жінка, тільки краса її була природна, і відчував він, що долю його змінить.

Почав Андрій до неї заходити. То в гості, то на годинку, то на день, а то й на всю зиму. Жінка лишень дивувалась — куди чоловік пропав. Насправді ж відьма знала, де він ночі проводить. Благо, мала достатньо всього, щоб дитину годувати. Бо мольфарила собі багатство. Вже і хата має більше кімнат, і красива, і обставлена. А люди дивуються — самітника жінка не повінчана і така багата.

Андрій перестав пити і все Господа прощення молить, і як йому бути: послав йому Господь спосіб — прозріння, певне, як позбутися жони. Та й приснився йому віщий сон, жеби він знав, що вчинити. На свої іменини, себто в день Андрія Первозванного, коли всі спатимуть, тре буде постукати до свого вікна і всипати трішки зілля, як почуєш дикий крик жінки — то знай, вона мучиться за все те зло, що зробила, а потім частину зілля треба вилити під березою, що далеко в лісі росте, та ще й о дванадцятій ночі під святого Андрія — покровителя самітника. А як трохи запізниться, жінка всю силу виїсть.

Дванадцятого грудня, коли мороз був на диво сильним, Андрій зібрався до жони із гостинцем для хлопчика, він і не мислив собі навіть, як дитя назвали. А кликали його Іваном, як мати нарекла. Посидів, послухав погані речі жінки та й попрощався. А згодом як не сипоне у вікно зілля, що його вночі потай готував із листя барвінку, піжми, ромашки та ще якоїсь таємної, лише ним знаної, трави.

...Крик, ґвалт, плач, аж виє жінка! Як не кинеться до нього, не почне його бити, душити, кричати! Аж у сусіднє село чути.

Бачить Андрій, що зараз може померти, та й обіцяє жінці, що більше не каятиметься і стане такою, як вона.

Повірила стара відьма, а він — вирвався і дав дьору, тільки його й бачили. Побіг до верби, аж ось чує, що ще кілька хвильок лишилося до дванадцяти і по тому снігу та льоду шубовсь — упав, випростався та як не виллє усю ту воду біля берези. Тут сталося таке диво: його дім палав чотирма вогнями: зеленим, синім, червоним та чорним, а з ними жінка й дитина несправжня, вичаклувана, а з ним і все те чорне, що оточувало чорний ліс. І став той ліс таким красивим, з галявинами, наче на картинці, що висить у церкві, яку збудував своїми руками Андрій. Куди ходять його жона вінчана та його маленькі діти і служать Господу. А він згадує ті чорні дні, коли був самітником.

Може, і Ви в ту церкву колись завітаєте, то передайте Андрію, що сила Бога настільки велика, що він помагає страждущим і в найтяжчу хвилину. А може, він і сам то вже знає... Хто ж його бачив чи чув? А може, то все мені тільки наснилося?..

ВТРАЧЕНА ПОЛОВИНКА

Я вже рік, як незнайома із твоєю матір’ю, і майже сотню днів, як затерла в пам’яті останній справжній твій поцілунок. Із моєю неймовірно густою губною помадою, яку вже давно кинула у смітник очікувань. Я вже тисячу й один рік намагаюсь позбутись вагань, спогадів, гірких і солодких, терпких і гарячих, мрійливих і сміливих. Бажань та їх несублімованого мовчання. Стислості слів і незабутності митей, прожитих поруч. Серце в серце, подих у подих, мрія в мрію, світ у мікрокосмос.

Розстелюючи шовкову траву, мимоволі припрошувала: мій космос, що парує в повітрі і проходить повз судини, загортаю у рамки твого мікрокосму, сонцестояння твоїх краплеподібних мініатюрних, пуантилістичних згадок. Про? Справжню любов, зовсім не про цинічну або швидку близькість тіл, бо цими спогадами твій мікрокосмос проникнутий на дев’яносто вісім відсотків. І лише два — на справжність. Я справжня, стою перед тобою, одягнена в теплий светр, вологий від байдужості людей, що вважають наш недовгий союз фарсом, людей, які бояться власних думок, людей, які потопають у ницості власних бажань, що переважають над чуттями. Стою й дивлюсь тобі прямо у вічі. Два відсотки почуття поступово розходяться усім тілом, наче глінтвейн холодними судинами, що намагаються зігрітися. Уже п’ять відсотків — у пальцях, струм, іскри з очей, п’ятнадцять — руки наповнені теплом, п’ятдесят шість — тіло горить, сімдесят вісім — ти відчуваєш? Мить, і моя любов у тобі розчиниться, розвернеться, зітліє, згорить, сколошматить твоє раціо, занесе у невідомість мозок, запроторить у пастку моїх вуст. Дев’яносто вісім. Ти не те, щоб почав бунтувати чи переживав, бодай якось зовні реагував. Ні, це зовсім протилежний ефект. Ти грівся моєю любов’ю, і коли дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка переданих мною флюїдів, феромонів, ароматизованого пилу з частками сердечних судин наповнили тебе — ти зупинив процес одним словом.

«Варто?»

Я розтанула, ніби прокинувшись від летаргійної вічності, ущипнула себе за руку, щоб дізнатись чи не марю. Чи справді ти сумніваєшся так сильно, як я колись?! Та це був перманентний, тихий, запаморочливо сухий сумнів. Він поволі розчинявся у повітрі, перегортаючи гарячі передчуття чогось прискіпливо жахливого.

Нарешті довгожданих сто відсотків. Відчула, як віддала усе, «до краплини істеричного тет-а-тету», як у вірші, що диктував самотність, відчула, як поринула з головою і побачила відданість. Ти почав ділитись, сотнями міріад-частинок своєї любові. І нас стало по половині. Тебе п’тдесят і мене стільки ж, ми були одним цілим, на секунду здавалось, що так буде досить довго.