Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 9

— Алісо… нема слів!

— Дурниці! Сьогодні на мене ніхто не дивитиметься. В усякому разі, поки в кімнаті ти.

— Ха-ха.

— Так, ти взяла себе в руки, чи я маю викликати Джаспера?

— Вони вже тут? І мама?

— Щойно переступила поріг. Піднімається нагору.

Рене прилетіла два дні тому, і я проводила з нею кожну вільну хвилину — вільну від Есме та прикрашання будинку. На мій погляд, вона отримувала від цього більше задоволення, ніж дитина, яку на ніч замкнули в Диснейленді. Певною мірою я почувалася такою ж ображеною, як і Чарлі: стільки страху щодо її реакції — і все на пси…

— Белло! — зафонтанувала вона, ще й не зайшовши у двері. — Люба, ти така вродлива! Ой, я зараз заплачу! Алісо, ти неймовірна! Вам з Есме треба взятися до весільного бізнесу. Де ви розшукали таку сукню? Яка вона пишна! І витончена, і елегантна. Белло, у тебе такий вигляд, мов ти зійшла зі сторінок романів Джейн Остін, — мамин голос звучав ніби звіддалік, і вся кімната була трохи в тумані. — Яка творча ідея — все зробити у стилі каблучки Белли! Як це романтично! Ще й коли подумати, що в Едвардовій родині вона зберігалася ще з дев’ятнадцятого століття!

Ми з Алісою обмінялися швидкими конспіраторськими поглядами. Стосовно стилю сукні мама помилилася років на сто. Насправді весілля було не в стилі каблучки, а в стилі самого Едварда.

В дверях хтось голосно відкашлявся.

— Рене, Есме сказала, що час уже влаштовуватися внизу, — мовив Чарлі.

— Чарлі, а ти просто франт! — у голосі Рене заледве не шок прозвучав. Може, саме тому відповідь Чарлі була різкуватою:

— Аліса попрацювала.

— Невже уже час? — до себе пробурмотіла Рене, по голосу така ж знервована, як і я. — Усе так швидко відбувається — в мене аж у голові крутиться.

Отже, нас було вже двоє.

— Дай я тебе обійму, перш ніж піду вниз, — попросила Рене. — І обережно тут, нічого не порви.

Матір ніжно стиснула мене за талію, тоді повернулася до дверей — і зробила повний оберт, знов завмерши навпроти мене.

— Боже, я мало не забула! Чарлі, де скринька?

Батько хвилю рився по кишенях, а тоді дістав маленьку білу скриньку й передав її Рене. Рене підняла вічко й простягнула коробочку мені.

— Синє, — мовила вона.

— І старе. Це належало прабабусі Свон, — додав Чарлі. — Ми віддали ювеліру, і він замінив стрази на сапфіри.

У скриньці лежали два важкі срібні гребінці. Темно-сині сапфіри на вершку зубців перепліталися складними квітковими візерунками.

У мене захрипло горло.

— Мамо, тату… не треба було…

— Аліса не дозволила нам більше нічого робити, — сказала Рене. — Щоразу, як ми намагалися допомогти, вона ледь не гризла нам горлянки.

Я істерично гигикнула.

Аліса ступила до мене і швидко застромила обидва гребінці мені у волосся, де перепліталися коси.

— Ось вам синє і старе, — замислено мовила вона, відступаючи на кілька кроків, щоб помилуватися мною. — Сукня в тебе нова… тому ось тобі…

Вона махнула чимось перед моїм носом. Я автоматично підставила руку, і в моїй долоні опинилася невагома біла підв’язка[2].

— Це належить мені, отож потім повернеш, — попередила Аліса.

Я спалахнула.

— Еге ж, — мовила Аліса вдоволено, — трошки рум’янцю на щоках тобі не завадить. Офіційно оголошую, що ти — сама досконалість, — і з самовдоволеною усмішкою вона обернулася до моїх батьків: — Рене, вам час іти вниз.

— Так, мем, — Рене послала мені повітряний поцілунок і поквапилася геть із кімнати.

— Чарлі, ви не принесете квітів?

Поки Чарлі ходив по квіти, Аліса вихопила в мене підв’язку й сховалася в мене під спідницею. Я затамувала подих, звиваючись, поки її холодні руки тримали мене за кісточку; нарешті вона причепила підв’язку на місце.

Коли Чарлі повернувся з двома білими й пишними, як піна, букетами, вона вже знову була на ногах. Запах троянд, помаранчевого квіту і фрезій огортав мене м’яким туманом.

Розалія, яка в родині найкраще зналася на музиці після Едварда, внизу почала награвати на піаніно. «Канон ре мажор» Йоганна Пахельбеля. Моє дихання прискорилося.

— Розслабся, Белло, — мовив Чарлі. Він нервово повернувся до Аліси. — У неї трохи нездоровий вигляд. Ти гадаєш, вона впорається?

Голос прозвучав десь далеко. Я ледве відчувала власні ноги.

— Бажано б.

Аліса стала просто переді мною, навіть звелася навшпиньки, щоб краще зазирнути мені у вічі, й ухопила мене своїми твердими кулачками за зап’ястки.

— Зосередься, Белло. Унизу на тебе чекає Едвард.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати себе докупи.

Музика повільно перемінилася. Чарлі легенько підштовхнув мене ліктем.

— Белло, ми готові до гулянки.

— Белло? — мовила Аліса, досі зазираючи мені в очі.

— Так, — пропищала я. — Едвард. Гаразд.

Я дозволила їй витягнути себе з кімнати, а Чарлі тулився біля мого ліктя.

У вітальні музика звучала гучніше. Вона здіймалася сходами вгору на хвилях ароматів мільйона квітів. Аби змусити ноги пересуватись, я зосередилася на думці, що на мене внизу чекає Едвард.

Музика була знайомою — традиційний весільний марш Вагнера тонув у повені аранжування.

— Зараз моя черга, — мелодійно сказала Аліса. — А ти рахуй до п’ятьох і рушай за мною.

Вона повільно, граційно пританцьовуючи, почала спускатися сходами. Треба було раніше збагнути, що мати Алісу за єдину дружку — велика помилка. Спускаючись після неї, я матиму ще гірший, ще розхристаніший вигляд.

У високу музику увірвався несподіваний звук фанфар. Я зрозуміла — моя черга.

— Тату, тримай мене, щоб я не впала, — прошепотіла я. Чарлі взяв мене під руку й міцно притиснув.

Крок по кроку, умовляла я себе, коли ми почали спускатися під повільний темп маршу. Я не підводила очей, допоки ноги мої не відчули під собою рівної землі, хоча до мене долітав шепіт і шелест присутніх — реакція на мою появу. Кров прилила мені до щік; звісна річ, чого ще чекати від себе: засоромлена наречена.

Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима Едварда. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.

Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі погляди спрямовані на мене, — й аж нарешті знайшла Едварда: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі — аж прозорі.

Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду — батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей — всі вони зачекають.

Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим через сильні емоції, написані на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.

Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.

Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім короткий. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри — й відчула себе вдома.

Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».

І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися — наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі — й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.