Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 3

Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів — то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде — він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.

— Без тебе було б сумно.

— Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?

— Нема питань.

Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.

Хоча не всім і подобалася ця ідея.

— Ой, — буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, — Лі повернулася.

— Ну, бувай!

У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.

Бідний мій татусь — скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча — то тільки одна з турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене — свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття — й от уже за день-два стане заміжньою пані.

Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…

Коли звук під’їжджаючої автівки засвідчив, що Чарлі повернувся, каблучка на моєму пальці раптом стала важити тонну. Мені кортіло заховати долоню в кишеню, а ліпше всістися на неї, проте Едвард міцно тримав мене за руку — і то так, щоб її було добре видно.

— Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.

— Легко тобі говорити.

Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.

— Белло, заспокойся, — прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.

Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.

— Добридень, Чарлі, — цілком спокійно привітався Едвард.

— О ні! — пробурмотіла я.

— Що — ні? — у відповідь шепнув Едвард.

— Зачекай, доки він відстебне й повісить пістолет!

Едвард гигикнув і вільною рукою поправив настовбурчене бронзове волосся.

Чарлі показався з-за рогу, досі вдягнений у поліційний однострій, зі зброєю на боці, намагаючись утриматись і не скривитися, коли уздрів парочку, що сиділа рядком на «канапі для закоханих» — вона вміщала тільки двох. Останнім часом він доклав чималих зусиль, щоб краще ставитися до Едварда. Але сьогоднішнє прозріння, мабуть, зведе всі його зусилля нанівець.

— Привіт, малі. Як справи?

— Нам треба вам дещо сказати, — мовив Едвард цілком безтурботно. — У нас для вас гарні новини.

— Гарні новини? — буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.

— Тату, ти краще сядь.

Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.

— Тату, не хвилюйся, — мовила я по напруженій паузі, — все гаразд.

Едвард ледь помітно скривився — я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».

— Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?

— Нічого в мене не виступає, — збрехала я.

Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.

— Ти вагітна! — раптом вибухнув Чарлі. — Ти вагітна, правда?

Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися — я бачила, як його рука смикнулася до зброї.

— Ні! Та ти що, ні! — вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).

Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.

— Ну, вибачте.

— Приймається.

На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.

Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.

— Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і — це справжнє диво — вона також кохає мене. Ви благословите нас?

Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.

А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.

Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя — з блідого стає червоним, із червоного — багровим, із багрового — синім. Я вже помалу підводилася — не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», — так тихо, що я заледве розчула.

Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, — я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.

— Не повірите, але я не здивований, — пробурмотів Чарлі. — Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.

Я видихнула затамоване повітря.

— А ви впевнені у своїх почуттях? — вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.

— На сто відсотків я певна щодо Едварда, — відповіла я без секундної затримки.

— Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? — очі його знову зробилися підозріливими.

Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття — ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.

Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.

— Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, — нагадав Едвард. — І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, — він стенув плечима.

І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.

Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху? У ролі татка його руки були зв’язані.

— Я знав, що до цього все ведеться, — пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.

— Тату? — запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.

— Ха! — вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. — Ха-ха-ха!

Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.

Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.