Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 21

— Закінчила інвентаризацію?

Я засоромлено кивнула.

— І подушки, здається, всі цілі.

— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.

— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!

— Мені теж.

— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.

— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.

— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?

— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.

— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.

Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.

— Мені так цього бракуватиме!

Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.

— А ти як почуваєшся?

Він засміявся.

— Що таке? — вимогливо запитала я.

— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.

— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.

— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.

Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.

— Слово «спокусила» означає попередній замір.

— Може, я неправильно висловився, — допустив він.

— Ти не сердишся?

Він сумно усміхнувся.

— Ні, я не серджуся.

— Чому ж так?

— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.

Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.

— Я ж тобі казала — потрібна практика.

Він закотив очі.

У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.

— Людині пора снідати? — запитав він.

— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.

— Що з тобою?

— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.

Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.

— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?

— Відсьогодні.

— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.

— Дивно, — мовила я, ковтаючи величезний шматок. — У цьому місці в мене змінився апетит… — (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) — Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…

Він сів поруч зі мною.

— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.

Я фиркнула.

— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.

Він підозріло на мене подивився.

— Цього? — запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. — То все це — тільки через секс? — закотив він очі. — Як же я про це не подумав? — глузливо пробурмотів він. — Скількох сварок можна було б уникнути!

Я зареготала.

— Отож-бо.

— Ти людина до кінчиків нігтів, — сказав він укотре.

— Я знаю.

Вуст його торкнулася тінь усмішки.

— То ми поїдемо в Дартмут? Справді?

— У першому семестрі я, мабуть, провалюся.

— Я з тобою позаймаюся, — тепер він розплився в широкій усмішці. — Тобі сподобається в коледжі.

— Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?

Він винувато скривився.

— Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.

— Ти купив будинок?

— Нерухомість — чудова інвестиція.

Я вигнула брову, тоді опустила її.

— Тож усе готово.

— Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…

— Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.

Він вишкірився.

— Скільки ще ми можемо тут побути?

— Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…

Він намалював щасливе майбутнє — щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.

Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.

— Кілька тижнів, — погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: — Я тут подумала — ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?

Він розсміявся.

— Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.

Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.

— Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…

— Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.

Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.

— Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.

— Ніхто ж не стукав.

Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.

Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.

З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос — він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.

Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них — своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.

Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе — страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.

Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.

— Що таке з нею? — прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.

Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.

— Каура — наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною — чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, — і далі в його голосі не було неспокою. — Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen — демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, — він скосив на мене оком.