Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 7

— Доктор не виходить, — пояснював Пул, — і нікого не приймає.

П’ятнадцятого Атерсон спробував іще раз — і знову отримав відмову. Правник звикнув протягом останніх двох місяців майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотності дуже гнітило його душу. На п’ятий вечір він запросив на обід Геста, а на шостий — сам вирушив до доктора Леньйона.

Тут нарешті йому не відмовили, та коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася із зовнішністю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчі. Рум’яний здоровань поблід, схуд, полисів і постарішав; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду найбільше вразили правника, а погляд, у якому відбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Атерсонові.

«Так, — думав він, — Леньйон — лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».

Однак коли правник зауважив, що доктор має хворий вигляд, Леньйон спокійно оголосив, що він людина приречена.

— Я зазнав великого потрясіння, — промовив він, — і вже ніколи не одужаю від того. Це питання кількох тижнів. Що ж, життя було приємним, воно мені подобалось, так, сер, я любив його. Іноді я думаю, що якби ми знали все, то були б раді прощатися з ним.

— Джекіл теж захворів, — перевів розмову на інше Атерсон. — Ви з ним не бачилися?

Цієї миті Леньйонове обличчя змінилося, і він підняв тремтячу руку.

— Я не бажаю ніколи більше ані бачити доктора Джекіла, ані чути про нього! — прокричав він з тремтінням у голосі. — Я цілком порвав із цією особою і благаю вас не нагадувати мені про того, кого я вважаю мертвим.

— Он воно як… — вимовив Атерсон і по чималій паузі запитав: — Можливо, я щось можу зробити? Ми — троє дуже давніх друзів, Леньйоне, ми вже не проживемо стільки, щоб знайти нових.

— Нічого вже не виправиш, — відрізав Леньйон. — Запитайте в нього.

— Він не приймає мене, — відповів правник.

— Це мене не дивує, — пролунала впевнена відповідь. — Колись, Атерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтесь, мав я рацію чи ні. Але не зараз. Я не можу вам нічого сказати. До речі, якщо ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, заради Бога, залишайтесь і поспілкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.

Щойно повернувшись додому, Атерсон сів і написав Джекілові листа, висловлюючи незадоволення, що його більше не приймають, і запитуючи про причину, з якої той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга відповідь, дуже зворушлива, але сповнена таємничих натяків. Сварку з Леньйоном він назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, — писав Джекіл, — але поділяю його думку про те, що нам не слід більше ніколи бачитися. Відтепер я вестиму надзвичайно усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані сумніватися у нашій дружбі, якщо мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Ви маєте дозволити мені іти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про які не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мученик. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і ви, Атерсоне, можете полегшити мої страждання лише одним: шануючи моє мовчання».

Атерсон був уражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, іще тиждень тому доля обіцяла йому бадьору та шановану старість, а нині дружбу, душевний спокій, увесь хід його життя було розчавлено. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поведінку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.

Тиждень потому Леньйон зліг і менш ніж за два тижні помер. Увечері після похорону, що сильно засмутив Атерсона, він замкнувся в кабінеті і при світлі меланхолійної свічки дістав та поклав перед собою конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разі його несподіваної смерті знищити не читаючи», — так категорично зазначалося на конверті. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негідного страху, правник зламав печатку. В конверті був додаток, так само запечатаний і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Атерсон не міг повірити своїм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевільному заповіті, що він давно повернув власникові, ідея зникнення та ім’я Генрі Джекіла поєднувалися знов. Тільки в заповіті ця ідея з’явилася з підступної підказки людини на ім’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозуміла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливість заволоділа довіреною особою, хотілося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таємниці. Але професійна честь і довіра його покійного друга примусили правника виконати свій обов’язок, і пакунок опинився якнайглибше в сейфі.

Одна річ — затамувати цікавість, інша — подолати її. Дуже сумнівно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятістю. Він думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними і страхітливими. Звичайно, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегшення, діставши чергову відмову: можливо, в душі він тепер надавав перевагу розмовам на сходах із Пулом, в оточенні гомону міста, йому вже не кортіло потрапити до цього будинку добровільного ув’язнення та сидіти і спілкуватися з його таємничим в’язнем. Пул не міг повідомити жодних втішних новин.

Доктор замикався в кабінеті над лабораторією набагато частіше, ніж завжди, іноді навіть ночував у ньому; весь час він був не в гуморі, став дуже мовчазним, нічого не читав, здавалося, його переслідують якісь думки. Атерсон настільки звик до незмінного характеру цих повідомлень, що здійснював візити чимраз рідше.

Епізод біля вікна

Це трапилось у неділю, під час звичайної прогулянки містера Атерсона і містера Енфілда. Їхній шлях знову проліг через бічну вуличку, і коли вони зрівнялися з дверима, то обидва зупинились, щоб подивитися на них.

— Що ж, — сказав Енфілд, — та історія добігла кінця. Ми ніколи знову не побачимо містера Гайда.

— Сподіваюсь, що ні, — відповів Атерсон. — Чи казав я вам, що одного разу також зустрів цього чоловічка і поділяю вашу огиду до нього?

— Неможливо зустрітися з ним і не відчути огиди, — промовив Енфілд. — До речі, яким невігласом ви повинні були вважати мене, коли я не знав, що це задні двері будинку доктора Джекіла! Це частково і ваша провина, що я про це дізнався.

— То ви знаєте, чи не так? — сказав Атерсон. — Якщо вже так сталося, ми можемо зайти у двір і подивитися на вікна. Відверто кажучи, я непокоюся про бідного Джекіла, я відчуваю, що присутність друга навіть надворі може піти йому на користь.

На подвір’ї було холодно і трохи вогко, воно вже наповнилося передчасними сутінками, хоч небо високо над головою було ще ясним від заходу сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене. Біля нього сидів доктор Джекіл, наче невтішний в’язень, і з виразом безмежного смутку на обличчі дихав свіжим повітрям.

— Джекіле! — гукнув його правник. — Сподіваюся, вам ліпше?

— Я дуже хворий, Атерсоне, — відповів доктор м’яко, — дуже хворий. Але це не триватиме довго, дякувати Богу.

— Ви забагато сидите вдома, — сказав правник. — Вам слід розганяти кров, як робимо ми з містером Енфілдом. Містер Енфілд, мій кузен, а це — доктор Джекіл. Виходьте, беріть свого капелюха та прогуляйтеся з нами.

— Ви дуже люб’язні, — зітхнув доктор, — я б дуже цього хотів, та ні, ні, ні, це неможливо, я не наважуся. Але я справді дуже радий бачити вас, Атерсоне, це дійсно велике задоволення для мене. Я б запросив вас із містером Енфілдом нагору, але в мене не прибрано.