Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 7

Занедбана дорога, котра підступала до крайньої хати, за рогом повертала праворуч і потроху перетворювалася на звичайну сільську вулицю між високими парканами, перед якими посаджені були вишні й черешні; на воротях де-не-де навіть висіли поштові скриньки, та газети з них не стирчали: чи то рано було ще для газет, чи то ніхто їх і не передплачував, а скриньки лишилися з давніх часів.

З-під одного паркану вигулькнув зненацька великий рудий кіт, наполохавши нявку, й вона сахнулась убік. Кіт фиркнув зневажливо й заскочив на високу зелену огорожу.

Вулиця закінчилась, і почалося майже справжнє місто. Бруківка стукотіла під хованцевими довгими міцними кігтями, аж часом озиралися поодинокі перехожі, не розуміючи, звідки долинає звук. Нявка миготіла попереду, дріботіла босими прозорими п’ятами, безтілесна й невагома, і хованцю тим важче було нести тяжке велике тіло, що легше й упевненіше бігла нявка. Вона проскакувала повз людей, обдаючи їх запахом вітру, лісу, й деякі з них замріяно втягували носами повітря, вчуваючи подих далекої ще весни.

Стара ратуша вискочила з-за рогу зненацька, де її зовсім не чекали, наїжачилася залізною важкою брамою.

— Як ми сюди втрапимо? — спитав хованець свою легконогу супутницю.

— Там є віконце, підвальне, я знаю де.

І нявка, оббігаючи ратушу, почала рахувати маленькі заґратовані вікна, які зиркали на неї майже з-під землі. На восьмому вона зупинилась, поклала долоню на вогку холодну штабу ґрат і спробувала підняти її догори. Штаба наче й хитнулась, але не піднялася.

— Поможи ж мені! — гукнула нявка.

Хованець обома долонями схопив штабу й рвонув догори. Та вискочила з неглибокої дірки і, не витримавши ваги хованця, відірвалася зовсім. Хованець гепнувся, притискаючи штабу до грудей.

— Дурню ти патентований! — не втрималася нявка. — Легше треба, легше. Там ще одна така.

Вилетіла й друга штаба, і нявка штовхнула віконну раму, яка легко відчинилися. Зеленокоса зістрибнула всередину. Хованець незграбно поліз за нею, пропихаючи грубе тіло в дірку, що утворилася, коли зникли дві штаби іржавих ґрат. Заплющивши очі, він скочив у півтемряву.

Кам’яна підлога гухнула, і пішло відлуння довгим коридором. Нявка обернулась і загрозливо потрусила маленькими кулачками.

— Тихше не міг? — сердито спитала вона. — Тут живе сон… — вона значуще підняла вгору тонкий гострий пальчик і ступила в густий морок коридору. Хованець рушив позаду. Його кігті відбивали бадьорий ритм на сірому камені підлоги.

Попереду зблиснуло віконце майже під стелею, і праворуч од нього відхилилися двері, ласкаво запрошуючи гостей досередини. Нявка просочилась у щілину, хованець незадоволено смикнув за ручку, збільшуючи отвір.

— Хто тут? — спитав хлопець у білій сорочці й червонім жупані, напівлежачи на широчезному ліжку з високою різьбленою спинкою.

— Сон, нам потрібна твоя допомога, — сказала нявка замість привітання.

Сон обернув до неї біле обличчя.

— Сідайте, — мовив він, указуючи на два стільці, присунені до вузького старовинного столу. Хованець обережно відсунув стільця спершу для нявки, тоді для себе й сів, розглядаючи кімнату з низькою стелею. Кутки кімнати були заплетені павутинням, хоча в старій ратуші давно вже не опалювалось і температура була така ж, що й надворі. Сон примружився: — То з якого дива ви до мене?

Нявка розправила пелену сорочки, сіла рівно.

— Є жінка, якій загрожує небезпека…

Сон слухав нявчину плутану розповідь про покинуту хату під лісом, про двох чорних, які лежать на перинах, про замкнені вікна й двері — замкнені водою, але стече помалу вода, і стече разом із нею закляття, — про чоловіка, якому вже не допомогти, і про жінку, яку ще можна встигнути попередити… Слухав уважно, розгладжуючи білими руками буйні й так само білі кучері. Хованець на його тлі виглядав чорним, як вуглик із печі, аж йому стало незручно за свою кошлату шерсть, що могла б придатися й чортові, і за свої червоні пекельні очі.

— Я вам не допоможу, — раптом промовив сон.

— Чому? — на два голоси вигукнули нявка й хованець.

— Я вам не допоможу, — і сон надовго замовк.

Павуки під стелею ритмічно снували тонке мережане павутиння, і на хованця почала накочувати втома. Повіки зробилися важкими, вже несила було їх розтуляти. Підперши долонями велику кудлату голову, заплющуючи повільно очі, хованець бачив, як те саме відбувається з нявкою: спостерігаючи за павуками, нявка почала тихенько розгойдуватись у кріслі, наспівуючи на мотив колискової, і хованцю почало здаватися, що її зелені коси насправді не коси, а ковдра, в яку нявка загорнулась і над якою літають прозорі клаптики снів.

Несподівано сон заговорив.

— Я ходжу до неї ледь не щоночі. Вже кілька місяців ходжу. Вона слухає мене, але не розуміє. Що я ще можу вдіяти? Вона повинна не тільки чути мене, а й розуміти, тоді я зміг би їй допомогти. Тепер люди мене взагалі мало слухають. Ця слухає, а не розуміє — тільки шукає, як мене позбутися… Я вам не допоможу.

— Спробуй іще раз! — нявка притисла тонкі руки до грудей. — Спробуй іще раз! Прошу тебе! Вона повинна тебе зрозуміти!

— Я спробую. Востаннє.

Сон підвівся з ліжка, простягнув руку до стелі і зняв з неї малу павутинку. Дмухнув у неї, й перед нявкою і хованцем на мить промайнуло обличчя переляканої жінки, потім двоє чорних із хижими очима, великі колеса, які нестримно крутилися. Сон обережно сховав собі павутинку за пазуху, знову сів на ліжко. Тоді, солодко позіхнувши, щільніше запнув червоний жупан і ступив до вікна.

— Вона ще спить, і я попереджу її. Востаннє! — крикнув він, зникаючи на вікном.

Розділ V

ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА

Мар’яна схилилася над мийкою. Мила брудну тарілку вже вчетверте, навіть не помічаючи того, терла і терла механічним рухом — за годинниковою стрілкою, немов рахувала хвилини, які скрапували з дзиґаря в неї над головою. Нарешті лишивши тарілку, Мар’яна відвернулася до вікна.

Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою — і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар.

Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою.

З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою.

— Мамо, привіт!

— Ти вже тут? Ти голодний, Орчику?

— Як завжди.

До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість.

— Ох, що це так смачно пахне?

— Деруни, — відповіла Мар’яна.

— Дай один!

— Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки!

Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина.

— Що на роботі?

— Сидір хоче цемент за готівку.

Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора.