Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 2

— А ходім! — вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

— Тікаймо! Чугайстер! — заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:

Настромлю тебе,

Наколю тебе

На очеретину!

Буде ватра рости,

Буду нявку пекти

На гостину! Ух!

Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру.

— Чугайстре! — почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. — Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу!

Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина.

— Геть! — рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. — Ти хто такий?

— Я — хованець, — мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. — Я на поді сиджу, дім стережу.

Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.

— От і стережи дім, а до мене не пхайся!

— Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.

— Геть звідси, малеча! — заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.

— Ну, як знаєш, — знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті.

Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу.

— Тікай, дурепо! — почула вона низький голос хованця. — Чого стоїш, як засватана?

І нявка нарешті побігла.

* * *

Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець — висолопивши довгого рожевого язика, нявка — хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.

— Ти звідки взявся? — спитала вона, прокашлявшись.

— А нізвідки. Гуляв собі берегом.

Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.

— Ти чорний, як чорт, — мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.

— Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? — звів червонуваті очі хованець.

— Я не від чорта! Нявки не від чорта!

— А від кого ж? — хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.

— Ну… — розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.

— Не знаєш! — торжествував перемогу хованець. — От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.

— Значить, і духи від чорта, — спитала нявка, — і чудовиська від чорта?

— Від чорта.

— І хвороби від чорта?

— Від чорта.

— І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?

— Від чорта, — підтвердив хованець.

Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.

— А чого ж тоді, — спитала нарешті нявка, — одні людям шкоду роблять, а інші добро?

— А хто це людям робить добро?

— А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро?

Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.

— Домовик — істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе — злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?

— А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.

— Е, ні, — заперечив хованець, — якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали!

— А от і ні, а от і ні! — закричала нявка. — Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться!

— Аякже! — вперто не погоджувався хованець.

— Закладемося? — опекла його бурштиновими очима нявка.

— На що? — здивувався хованець.

— У тебе господар є?

— Є… А він тут до чого?

Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.

— Закладемося, — вигукнула нявка, — що я йому добру долю прикличу?

— Ти прикличеш? — недовірливо й насмішкувато скривився хованець. — Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..

Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік — і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі.