Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 6

Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.

- Торт! - доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!

З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.

- Дівчата! - гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!

Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.

Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.

- Проходьте, не стійте в дверях!

Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.

- Зразу за стіл? - спитала Орися. В одній руці вже мала плескату тарілку з оселедцем, а в другій - з покраяними помідорами. Гуп, гуп - два тарелі на столі.

- Чому б ні? - вкрадливий голос гостя. Це Леонід Дунін. Невисокий, верткий, із великим гакуватим носом, а губи має ясно-вишневі, дівчачі. Мешкає у сусідньому дворі, з сестрами Байдами дружить ледь не з пелюшок. Дивиться на Орисю глибоким, багатозначним поглядом, але на денці зіниць гуляють смішки.

Орися похитала головою, розкладаючи - радше розкидаючи - по столу лляні серветки.

Леонід зачекав, поки Орися критично обмацала поглядом стіл і відсунула той стілець, що спинкою до кухні, а тоді швидко вмостився поряд: щоб ніхто не встиг зазіхнути на таке вигідне місце - поруч із хазяйкою свята.

- Гаряче зразу виносити? - крикнула Оксана з кухні.- Чи спершу най тільки закуски будуть?

- Тільки закуски! - відгукнулася молодша сестра.- Ходи вже скорше сюди - ми наливаємо!

Сонце спускалося за обрій, ламаючи стріли об шибку, що гляділа на захід, і вигравало на радісних обличчях гостей.

Дзенькіт келишків, брязкіт виделок, дзвін пляшок. Густа вишнівка роз’ятрила вуста, запалила очі. З картин на стінах щирилися кутасті сині й лілові потвори - Орисина творчість, яку Льончик Дунін одразу ж нарік «снами Фройда». З люстра дзеркальної шафи на потвор блимали двійники.

- Анекдот сьогодні розповіли,- перекрикуючи галас гостей, вишкірився Леонід.- На вокзалі: «У скільки пану обійдеться потяг до Малої Дівиці?» - «Потяг до малої дівиці? Щонайменше у п’ять років».

Орися відсунулась од сусіди вліво, пхнула його ліктем у бік:

- Льончику, ти би раз у житті розповів щось пристойне!

Дунін загиготів, затуляючись від Орисі великими руками. Брязнули виделки, хлюпнув компот у високих склянках. Чути було, як радіо в кухні читає казку для дітлахів.

Навпроти Оксани всадовили юнака, який вчився разом із Дуніним в університеті. Тонкі пташині риси обличчя, очі великі, наполохані. Худе жилаве тіло сховалося під бронею поруділих військових штанів, підперезаних грубим шкіряним паском із блискучою бляшкою. А вуста - тверді, стиснені. Це Левко Данилець, студент-історик. Він сьогодні вперше в гостях у двох сестер.

- Уявіть собі,- ледь затинаючись, розповідає

Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,- учора останній іспит складав. Професор наш із літератури - ну ви його знаєте - питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,- Левко стишує голос майже до шепоту,- одного- однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках - щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…

- Професор молодчага,- енергійно кивнула

Оксана.- Зух!

Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.

- Отож-бо, зух! - гримнула молодша сестра.- Сам не боїшся - навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну - не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої - це виняток!…

- Герої - це виняток,- погодився Семен,- але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.

- Ну, завелися! - Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за- зирнув Орисі у сміливе декольте.

Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.

- Що вам заспівати?

- Нехай Оксана заспіває,- зронила Орися,- ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…

Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.

Ой там, на горі,

Т о невже плугатарі?

На вітру намітка б’ється,

Коса в’ється, пісня ллється.

Раз-два-три,

То невже плугатарі?

У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей - найкраща для неї забавка,- тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд - саме те.

Ой там, на горі,

Що за дивні косарі?

Біла хустка і намисто,

Косять хвацько, косять чисто.

Що за дивні косарі?

Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

- А тепер - фірмова страва!

Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.

Над столом зірвалися оплески.

- Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

- Під таку качку гріх не випити! - Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

- Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!

Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.