Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 48

Де ховалася, квітко,

Ти від любого пана?

Чарівна і жадана…

(Пристрасно шепоче).

Дам я батькові відкуп,

А ти підеш зо мною

Та й до панських покоїв…

П а н К а н ь о в с ь к и й хоче міцніше пригорнути Б о н д а р і в н у, але вона зненацька дає йому ляпас. П а н К а н ь о в с ь к и й зло шарпає Б о н д а р і в н у за руку, аж вона заточується. Ти т а р е н к о підбігає і штовхає п а н а К а н ь о в с ь к о г о в груди, вихоплює з-за халяви чобота ніж.

Пан Каньовський.

(ошелешено)

Як ти смієш, холопе?

Перш ніж п а н К а н ь о в с ь к и й встигає договорити, один із ж о в н і р і в рубає Ти т а р е н к а шаблею. Ти т а р е н к о падає спершу навколішки, тоді долілиць. Б о н д а р і в н а всім тілом тягнеться до коханого, зіниці її навіжено розширені.

Бондарівна.

Сон у руку… Вода…

Незворотна біда…

Пан Каньовський.

(поправляє кунтуш)

З тими хлопками клопіт!

(Обертається до ж о в н і р і в )

Заберіть його швидко!

(До м у з и к )

Ви чого позмовкали?

(М у з и к и починають награвати, але не в лад).

Ми ще не догуляли.

(До Б о н д а р і в н и )

Так, прекрасная квітко?

Ж о в н і р и виносять тіло Ти т а р е н к а . Б о н д а р і в н а мов уві сні проводжає його поглядом.

Бондарівна.

Ти без мене… без мене…

Під хрестом безіменним…

У нетесанім гробі…

У холодній утробі

Земляній…

Пан Каньовський.

Моя кралю,

Що, уроку замало?

Пан сказав - до покою!

(Хапає її за руку).

Бондарівна.

(марить)

Заливає водою

Вутлий човник без весел

На середині плеса.

У човні на кормі

Ми самі, ми самі,

Я і ти…

Пан Каньовський.

(з серцем)

Божевільна!

Бондарівна.

(кричить)

Розлучатись не вільно!

(Обм’якає в руках п а н а К а н ь о в с ь к о г о ).

Завіса.

ДІЯ ІІІ.

Свіжа яма для могили, поруч стоїть відкрита труна. В труні лежить мертва Б о н д а р і в н а . Д і в ч а т а вбирають її квітами. Поруч тулиться б а т ь к о . П а н К а н ь о в с ь к и й схилився над труною.

Бондарівна.

(з заплющеними очима)

І могилу мою змиють дощі,

І не буде навіть сліду…

Пан Каньовський.

Мовчи! Бондарівна

Поросте татарським зіллям-травою…

(Робить рух, ніби хоче підвестися).

Не закопуй мене в землю живою!

Пан Каньовський сахається, але Бондарівна вже знову лежить мертва. Д і в ч а т а прикрашають труну, стиха наспівуючи.

Дівчата.

А калина в цвіт убирається,

Погуляти збирається.

Б о н д а р і в н а розплющує очі на згадку про калину, вдихає запах.

Бондарівна.

Калина чогось сумна.

Пан Каньовський.

(задивившись на Б о н д а р і в н у )

А гарна ж з лиця вона!..

Бондарівна.

(усміхається до себе)

А цвіту того! А листя!

Пан Каньовський.

(не зводячи очей з Б о н д а р і в н и )

…Мов купана у любистку.

(Наче опритомнівши)

Забивайте труну!

Батько.

(кидається до труни)

Не дам!

Ж о в н і р и відтягають його.

Пан Каньовський.

(відвертається)

То спускайте, як є!

(Ж о в н і р и тримають б а т ь к а , а х л о п ц і опускають відкриту труну в могилу).

Я й сам

Щось очей не відведу.

(Проводжає труну очима)

Краще,

Як була б ти дурна й пропаща…

І жива!..

Ох, лихі, лихі

Наші люті, тяжкі гріхи!..

П а н К а н ь о в с ь к и й помічає, що і досі стискає вінки в руках, злісно кидає їх до ями. Раптом звідти - глухий голос Бондарівни.

Бондарівна.

Нащо ці три вінки з барвінку?

Вже так хочеш мене за жінку?

Вже так очі мої ясні,

Вже так брови мої сумні

Світ тобі зав’язали?

Пан Каньовський.

(мимохіть нахиляється над ямою, його ледве тримають ноги)

Лихо

Моє!..

Бондарівна.

(не впізнає пана Каньовського, їй мариться хтось інший)

Тихше, коханий, тихо.

Глянь на мене, всміхнись мені!

Пан Каньовський.

Бондарівна моя в труні!

Бондарівна.

Білим шовком, зеленим хмелем

Постіль шлюбну я нам постелю.

Краще квітки - в усім саду…

Чом не йдеш ти до мене?

Пан Каньовський.

Йду!

Падає в яму.

Завіса.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

ОЗЕРО ОЖАВАШКО

Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…

Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.

Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж ніг, наче сподівався, що я візьму на прогулянку і його.

- Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…