Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 46

- Але який зв’язок?…- почала була пані Ірина.

- У сорок дев’ятому році,- пояснила детектив Коен,- Лео Дан - я так його називатиму - з двома товаришами мав вибратися з України. Перш ніж вирушати в Карпати, ухвалили роздобути якісь посвідки й інсценувати власну смерть. По документи пішов Лео Дан - і його схопило КҐБ…

- Не було тоді КҐБ - було МҐБ,- несамохіть вклинилась я в оповідь. Блондинка-поліціянтка нерозуміюче зиркнула на мене. Я помахала рукою: - Ой, вибачте, продовжуйте, будь ласка!

- Отже, його накрили; певно, застосували звичайні методи роботи, і він зрадив товаришів. Підписав якийсь папір про співпрацю з органами… Спершу втікачів хотіли зразу схопити в криївці, але потім вирішили, що краще це буде зробити на віддаленому хуторі, куди Лео Дан їх приведе на певну годину. Але на хуторі, скориставшись нагодою, Лео Дан утік, залишивши товаришів у руках ворога. Під чужими документами він якось перебрався через кордон і загубився серед біженців в одному з таборів для переміщених осіб. Знову ж таки, при заповненні анкети на імміграцію подав неправдиві дані, а тепер побоявся, що, коли все розкриється, громадянство анулюють…

- Сердешний! - скрушно похитала головою пані Ірина.- Я знаю, яким тортурам піддавали наших большевики! Мені важко на Романа гніватися - хтозна, як повелася б я в такій ситуації…

Детектив Коен дивно зиркнула на пані Ірину.

- Містер Дан зізнався,- мовила вона,- що міг урятувати вас, коли вас мали вивозити в Німеччину - і не зробив цього, злякався…

- Я знаю! - простодушно сказала пані Ірина.- Ми з сестрою бачили його в машині, коли нас зігнали на біржу. Я тільки й молилася, щоб він до нас не обізвався - тоді б нас усіх трьох викрили і зразу ж розстріляли…

- Пані Ірино! - вигукнула я обурено.- Ви його ще раз виправдайте - мовляв, він і вбивство Романа Данильця вчинив ненавмисно!

Моя господиня збентежено завмерла.

- Печеня стигне! - підхопилася з-за столу дочка Бачинських і швиденько відчинила духовку. Гостям слина потекла від насиченого м’ясного духу, і про Лео Дана на якийсь час усі забули.

Я краяла соковите м’ясо на маленькі шматочки, теж на мить забувши про зрадника Романа Шолуденка, про вчорашню пригоду, про Ожавашко в лікарні - але якась невловима думка підсвідомо свербіла мені. Лео Дан - не Леонід Дунін, а Роман Шолуденко, зрадник і вбивця. Його викрили і покарають, правосуддя нарешті звершиться, але щось у цій історії лишилося поза кадром. Щось дуже важливе.

Я втупилась у пані Ірину. Потім перевела погляд на світлини, які так і лежали на столі. Ось сама пані Ірина. Ось її старша сестра. Дві сестри. Остарбайтери. Вивезені з України в сорок третьому році. Саме тоді ж, як оповідала онука Левка Данильця, зникли безвісти сестри… сестри Байди?!

- Пані Ірино,- хрипко запитала я, відкладаючи виделку й ніж,- а як вас називали у юності? Яке у вас було домашнє ім’я?

- Орися.

- А я був Осипком,- загиготів мій господар.- Хіба міг тоді подумати, що на старість мене називатимуть паном Бачинським? Мене, сільського хлопа!

- А чого це,- вступилася пані Ірина за чоловіка,- якби довчився перед війною, називався би паном інженером.

- Орися…- пробурмотіла я й викрикнула: - А прізвище? Яке дівоче прізвище?

- Байда. Орися Байда.

«У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Орися Байда. О. Байда… То я її розшукала? Вона жива?!

Я вискочила з-за столу як пришкварена. Гості, які й так уже півгодини сиділи мовчки з роззявленими ротами та слухали неймовірну кримінальну історію, котра, виявляється, чинилася просто у них під носом, а вони - ні сном ні духом, усі одностайно провели мене ошелешеними поглядами. Застигли з ножами й виделками в руках і чекали мого повернення - відмерли, тільки коли я знову видряпалася зі свого підземелля на світ Божий і переступила поріг великої хазяйської кухні.

В руках я мала ксерокс бібліотечних аркушів із віршами та сторіночку з журналу «Радянська Україна». Все це я поклала перед пані Іриною-Орисею.

- Впізнаєте?

Моя господиня на мить завмерла, а тоді маленькими спрацьованими долонями взяла аркуші й почала їх повільно перебирати. Я дивилася на її обличчя - вона пробігала рядки очима, і вуста її ворушилися, бо вуста впізнавали текст раніше, ніж очі встигали прочитати. Світ навкруги завмер на одну нескінченно довгу мить, і ніхто не смів потривожити її.

Коли пані Ірина відірвала погляд від аркушів, в очах її стояли сльози. Вона квапливо шморгнула носом і висякалась у серветку.

- Це ваше? - тихо запитала я.

- Наше,- відповіла моя господиня.- Ми з Йосипом привезли з Німеччини всі папери, хоча я усвідомлювала, що дедалі складніше буде переправити їх в Україну…

- Для чого в Україну? Якщо це ваше особисте?

- Ну, я ж обіцяла сестрі віддати все Семенові, коли закінчиться війна й він повернеться…

У мене голова йшла обертом. Який Семен? Навіщо передавати? І якщо моя господиня - таємнича О. Байда, то чому її ніхто не міг розшукати? І невже вона більше нічого ніколи не писала? Переселилась у Буремну Затоку - і як відрізало?

Пані Ірина уважно подивилася на мене крізь скельця великих окулярів, пригладила коротко підстрижене сиве волосся й промовила:

- Моя старша сестра Оксана,- вона вказала на спільну світлину двох сестричок,- мала нареченого - Семена. Його забрали до війська у переддень війни, і відтоді ми не отримали від нього жодної звістки… Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як ми в Німеччині працювали на фабриці, був наліт, і сестра моя сильно попеклася? Вона померла в лікарні. А перед тим взяла з мене слово, що я заберу всі її папери й передам Семенові…

- То поетка О. Байда - це ваша сестра Оксана?!

- Так! А ти подумала,- вона усміхнено глянула на мене, й сльози в її очах висохли,- що то я сама?

Пані Ірина дзвінко, зовсім по-молодечому розреготалася. Гості, які ні чорта не розуміли з нашої плутаної розмови, підтримали її спершу ніяковими смішками, а далі над будинком по провулку Росомахи розлігся веселий заразливий регіт.

Я гоготала разом з усіма, а в голові тривала напружена робота думки. Сестри Байди опиняються в Німеччині в сорок третьому році. Роман Шолуденко на псевдо Буревісник бачить сестер на біржі. Він же, Роман Шолуденко, теперішній Лео Дан, тікає з України аж у сорок дев’ятому, коли гине Леонід Дунін із роду Дуніних-Борковських, а Левка Данильця заарештовують. То чому за шість років із сорок третього по сорок дев’ятий Буревісник так і не розповів товаришам, що насправді сталося з сестрами Байдами, коли вони зникли безвісти?

- Пані Ірино,- мовила я,- Левко Данилець кілька років розшукував вас із сестрою. А по його смерті онук Ромчик, названий так, до речі, на честь зрадника Шолуденка, теж приїхав сюди шукати вас - хотів виправдати діда. Коли буде суд,- я важко подивилася на господиню,- сподіваюся, ви не заступатиметеся за Лео Дана.

Пані Ірина мовчала. Я відвела очі до вікна, крізь яке проглядала пласка верхівка Гнізда Буревісника. Саме тут, біля гнізда великого міфічного птаха, ми знайшли українського Буревісника. І він виявився зрадником. Спершу мимовільним, але одна слабкість тягне за собою іншу, поступово стирається чітка межа між праведним і неправедним, і наступний крок - свідомий злочин.

Гості повернулися до тарілок. Ми випили за здоров’я всіх присутніх, потім за відомого всьому заокеанському світові «Будьмо!» і ще третю чарку за розкриту таємницю.

- Пані Ірино,- знову запитала я, дожовуючи ніжний шматок печені. На великому тарелі вже не лишалося ні крихти - гості вірно оцінили переваги свинини над яловичиною.- Пані Ірино, а як ваші папери потрапили до університетської бібліотеки?

- Це все моя дочка. Років десять тому ми затіяли в хаті ремонт, і вона категорично заявила, що в нас стільки мотлоху - половину треба викидати. Я тиждень розбирала старі речі, вирішила частину передати

«Просвіті». Я не збиралася віддавати сестрині вірші нікому - й на думці не мала! - але в сум’ятті ремонту, відай, передала не ту коробку…