Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 42

Рушниця танцювала у кволих руках старого, але від цього чомусь робилося ще моторошніше - наче зброя жила окремішнім життям і могла вистрілити без волі людини. Старигань дивився на мене впритул, мовби й не помічав, що ми в кімнаті не самі.

- Навіщо ви тут? - проскрипів він раптом. Голос його видався мені неживим - так мерці в могилах, либонь, перемовляються у Навський Великдень.- Навіщо ви тут?

- Містере Дан,- забелькотіла я,- пане Дунін… Старого мов батогом уперіщили.

- Як ви насмілилися вдертися до мене в дім?! Це зазіхання на приватну власність! Я можу застрелити вас на місці - і мені за те нічого не буде!

- А за Ромчика Данильця вам щось буде? - повільно спитала я.- Навіщо ви штовхнули Ромчика у водоспад? Злякалися долі Івана Дем’янюка?

Лео Дан посірів на обличчі.

- Що ти тямиш, шмаркачко! - проскреготів він.- Чергове поновлення справи Дем’янюка - просто політичний хід. Нікому на Заході не цікава сильна Україна - це тільки зайвий клопіт для великої політики. Кому потрібно через якусь там міфічну Україну - ніхто й не відає, де вона на карті! - псувати стосунки з Росією? От і підтримують - всіма доступними засобами - образ ворога… Вісімдесятирічний Іван Дем’янюк їм завадив! - махнув рукою Лео Дан.- Ет!

Бридко було чути ці патетичні промови з уст зрадника. Він виправдовує себе - зрозуміло: людина завжди знайде виправдання будь-якому своєму вчинку. Виявив слабкість раз, вдруге, втретє, а там покотилося… Але невже він не відчуває фальшу у власних словах?!

- Тоді чому ж? - холодно спитала я.- Навіщо ви видерли сторінку з конторської книги в бібліотеці Університету? Що шукали ви в «Просвіті», коли вломилися туди поночі? Як ви зважилися на вбивство?

- Бо Данильців онук невчасно почав ворушити минуле… Міг вийти на людей, які знали мене особисто… І це саме тоді, коли ми майже підібралися до… майже розгадали…

Старий замовк на півслові та знову підкинув рушницю, цівка якої була вже почала потроху опускатися. Петрик, котрий вичікував на слушний момент, раптом стрибнув уперед - але запізнився. Лео Дан із несподіваною для такого стариганя силою втелющив його цівкою рушниці по обличчю, аж Петрик відлетів до стіни і непритомний гримнувся поряд з Ожавашко. З розсіченої щоки побігла кров.

Дівчина тоненько завила, як поранене звіреня. Виходу не було. З цього клятого підвалу виходу не було. Лео Дан не може залишити нас живими - тільки не після того, як ми звинуватили його у смерті Романа Данильця. Мабуть, понад в’язницю колишній мер Буремної Затоки боїться неслави, а вона неминуча, якщо ми колись виберемося на волю.

І все одно якась нав’язлива думка не давала мені спокою. Невже поважний громадянин міста, навіть якщо і трапився момент зради в його біографії, міг зважитися на вбивство, щоб зберегти свою таємницю? І чому тоді він не вбив одразу й Ожавашко, а припнув наручниками у власному підвалі? Навіть рот їй не зав’язав - якби вона кричала, її могли б почути випадкові перехожі! Щось у цій історії не трималося купи.

- Ви нас не уб’єте,- сказала я чужим голосом і відчула, як той зрадливо тремтить од хвилювання.- Постріли почують сусіди.

- Почують,- легко згодився Лео Дан.- Та хто тебе напоумив, мовби я стрілятиму? Ні, маю кращу ідею.

Старий перекинув рушницю у ліву руку, а правою заліз у кишеню. За мить він дістав важенький чорний балончик - мисливці беруть із собою такі на полювання на випадок непередбаченої зустрічі з ведмедем. У Буремній Затоці такі балончики заборонені законом, але ніхто на те не зважає - навіть дівчата часом носять їх у сумочках.

Мені вчувся кислуватий запах нервово-паралітичного газу, хоча це, звісна річ, було просто виплодом моєї бурхливої уяви.

Що ж діяти? Що нам робити?…

- Будинок оточений! - зненацька загримотіло звідусіль.- Усім виходити з піднесеними руками!

У мене підломилися ноги, і я важко грьопнулася на долівку, мов славнозвісний Дон Кіхот із кобили у Лукашевому перекладі.

Що відбувалося далі, зв’язно реконструювати неможливо. Лео Дан двічі вистрілив у вікно - звідти пролунала бадьора відповідь. Кулі захоплено свистіли доокіл. Ожавашко зарепетувала, і знадвору пролунав переляканий наказ: «Не стріляти! Не стріляти! Там є жінка!» Від гуркоту пострілів Петрик отямився, дриґнув ногою й підбив мене під лікоть - аж з очей іскри сипонули. На кілька секунд я осліпла й оглухла.

За ці кілька секунд ситуація кардинально змінилася не на користь Лео Дана. Важкі кроки гуркотіли сходами в нас над головою, старигань розвернувся на сто вісімдесят градусів і наосліп двічі вистрілив. Поки він міняв набої в рушниці, Петрик підхопився і штовхнув його в спину. Старий поточився, зараз-таки згори на стариганя плигнув полісмен.

- Лежати! Руки за голову!

Не розбираючи, хто злочинець, а хто жертва, полісмен буцнув носаками важких чоботів на шнурівці спершу Лео Дана, а тоді й Петрика. Я скрикнула, мов він поцілив під ребра мені, і полісмен гавкнув:

- Мовчати!

Ожавашко залопотала щось незрозуміле - Петрик роздратовано заґелґотав у відповідь. Схоже, від потрясіння у нього відкрилося приховане знання рідної мови оджибве.

Слідком за першим відчайдушним полісменом до підвалу вдерлася ціла команда з пістолетами напоготові, але їм уже зовсім не лишилося роботи: Лео Дан і Петрик корчилися на підлозі, я лежала зі слухняно закинутими за голову руками, а прикута до труби Ожавашко тихенько скиглила у своєму кутку.

Білява жіночка у поліційній формі, з наштукатуреним до неможливості обличчям, з кривавою квіткою замість вуст, спершу кинулася до Ожавашко й відстебнула наручник. Рука дівчини моментально впала додолу, мов підламана. Наша знайома детектив Коен підхопила Ожавашко за поперек і допомогла звестися на рівні ноги.

Тут її погляд упав на Петрика - й вона його упізнала. Вона перевела очі на мене.

- Знову ви?!

- Пітер прийшов мене врятувати,- кволо муркнула Ожавашко.- А ваш колега вдарив його під ребра. Це безглуздо.

- А хто ж тоді зловмисник? - вибалушив очі колега, вочевидь, відмовляючись вірити, що злочинцем може виявитися не підозрілий індіанець, а отой древній розпатланий старигань. Потім до полісмена дійшло, що старигань - поважна людина, колишній мер Буремної Затоки, і від обличчя охоронця правопорядку відлила вся кров.

Він метнув погляд на мене - я лишалася єдиною гідною кандидатурою на роль зловмисника.

- Е ні,- помотала я головою,- ми так не домовлялися! Я не винна!

У запалі я навіть не збагнула, що розмовляю українською, і полісмен просто не може мене розуміти. Але ж я забула, що дія відбувається в Буремній Затоці! Полісмен, нащадок якогось українського Петра чи Стецька, чудово все розкумекав - і це цілком збило його з пантелику. Його нижня щелепа красномовно відвисла.

- Заручницею,- писнула Ожавашко,- тримав мене містер Дан. Він убив мого Рона! Зіштовхнув його в Какабеку!

Приголомшений полісмен нахилився над стариганем і простягнув кайданки. Заковував руки колишньому меру з такою обережністю, мовби жахався, що зламає тонкі старечі кісточки. Тоді Лео Дан подасть на нього до суду - і все: кінець поліційній кар’єрі!…

Лео Дана вивели надвір. Ми теж мляво потяглися геть із жахливого підвалу. Біля машини «швидкої», поки Ожавашко міряли тиск, рахували пульс і штрикали невідомі уколи, клопоталася наштукатурена поліціянтка - детектив Коен. Поряд із нею стояла Петрикова знайома поліціянтка з резервації. У Петрика на вилиці просто на очах напливала ґуля, ще трохи - і затулить всеньке око. Я зліпила сніжку й простягнула професорові Аніту. Щастя, що лекції вже скінчились напередодні зимової сесії і канікул,- уявляю, які плітки завтра б літали поміж студентів!

Лікарі «швидкої» вирішили, що Ожавашко занадто ослаблена, тож її знову завезуть у лікарню МакКілера. Ми зможемо провідати її завтра - і тоді вона все нам розповість. Але не зараз - бо сьогодні на нас іще очікує довга й виснажлива розмова з поліцією.

Зимне повітря холодило розпашілі щоки, морозець почав пробиратися під куртку. Я дивилася на згорблену спину Лео Дана, якого попід руку садовили до низької машини. Невже ця літня виснажена людина могла зазіхнути на життя молодого хлопця? Невже от щойно наставляла на нас рушницю? Старий ледь волочив ноги, сиве волосся обвисло брудними пасмами, а кожна зморшка його вісімдесятирічного обличчя випромінювала збайдужілість до навколишнього світу.