Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 40

- Ти ж не збираєшся,- глузливо відповів він на німе запитання,- на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?

Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…

- Ти знаєш, де містер Дан мешкає? - спитала я чомусь пошепки.

- Тут його кожен собака знає - він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.

Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини - під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.

Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.

Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий - і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.

- Чого це вони? - повернулась я до Петрика.

- Звичайна справа - расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка - в мене одного разу каменем поцілили.

- А ти?

- А що я? Гнатися за ними маю?

Ще жодного разу в Буремній Затоці не стикалась я з проявами такої нетерпимості. Нехай це всього-на- всього дрібне дитяче хуліганство, але ж діти всотують тільки те, що витає в повітрі… Я поїжилася від неприємного відчуття, яке шкрябонуло серце, та спогад про Лео Дана швидко витіснив інші думки.

Дорога робила петлю, і коли ми з Петриком виринули з-за рогу, перед очима моїми постала сіра триповерхова кам’яниця. Зблизька, щоправда, ефект кам’яниці виявився оманливим: цегляним був лишень фасад, а з боків - пластикова обшивка. Та все одно будинок справляв неабияке враження на тлі своїх сусідів: мав широчезний гараж одразу на дві машини; стріха, прикрашена різнобарвними ліхтариками до Різдва, світилася здалеку й вивищувалася над усі навколо; під’їзна доріжка до гаража була не заасфальтована, а забетонована - Петрик присвиснув і між іншим кинув, що коштує це не менш як десять тисяч… Словом, господар маєтку не бідував.

На подвір’ї стояв зелений пікап. У мене тьохнуло серце. Хіба не таким самим джипом возив мене у лікарню МакКілера Майкл? Хіба не такий самий джип ми бачили раз біля помешкання покійного Ромчика Данильця? Але що може робити Майклів джип на цьому подвір’ї, за кілька кілометрів від власної оселі?

- Професоре Аніт, гляньте на машину,- самими вустами мовила я до Петрика.

- Це не Майклова,- похитав головою мій супутник.- Ти на номери подивись.

Якби ще я коли звертала увагу на номери чужих машин!

Про всяк випадок я роззирнулася навсібіч, підкралася до пікапа й приставила обличчя до шибки. Два сидіння спереду, як і в Майкловому, але позаду малень- кого крісельця немає, натомість у підлогу вмонтована величезна фанерна скриня.

- В таких скринях рушниці возять на полювання,- з виглядом знавця пояснив Петрик. У мене відлягло від серця.

- А це той будинок? - уточнила я.

- Той.

У Буремній Затоці сутеніло, але до справжньої темряви було ще далеко. На тлі ясного снігу наші з Петриком постаті вирізнялися особливо чітко. Мене чомусь охопила незбагненна тривога - а якщо Лео Дан просто зараз вийде з хати й запитає, що ми тут робимо? Власне, а що ми тут робимо? Ми ж наче просто хотіли з ним побалакати, а натомість мнемося на порозі його будинку, наче підозрюємо старого діда в усіх смертних гріхах.

Я ніби збоку бачила, як моя власна темна постать відокремилася від машини, за якою намагалася заховатись, і рішуче попрямувала до невисокого ґанку. Зараз я натисну он на той сріблястий ґудзичок праворуч од лутки, пролунає дзвоник, Лео Дан або хтось із його родичів вийде відчиняти… Петрикова тінь скрадалася за крок позаду мене.

- А з ким він мешкає? - пошепки спитала я.- Жінка, діти, онуки?

- Сам він. Може, хатня робітниця якась є. Жінка його давно померла, єдиний син перебрався до столиці.

Це трошки поліпшило мій настрій. Осоромитися зі своїми неперевіреними підозрами перед однією людиною - то зовсім не те саме, що перед цілою родиною! Та ще й родиною українською - плітки миттєво переповнять Буремну Затоку. Та ще й родиною колишнього мера містечка - тут недовго і на поліцію нарватися.

Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…

- Там світло горить,- обернулась я до Петрика.- Вдома точно хтось є.

- Не факт,- відмахнувся Петрик.- Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди - це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.

- І ті збиваються?

- Хіба що зальотні.

Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!

Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко - і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.

Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?

- Ти чого? - прошепотіла я.

Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.

І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!

- Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?

- Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент - такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там - «місяць».

- Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.

- Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.

Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…

- Ні! Ти ж не збираєшся?…

Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.

- Що ти хочеш робити? - поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!

- Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.

Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?