Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 29

У двері хтось рішуче застукав, і зараз-таки в хату ввалилися двійко поліціянтів у великих шестигранних кашкетах. Позаду них дибав припорошений снігом пан Йосип.

- Попрошу всіх підійти до дверей,- скомандувала вже знайома мені детектив Коен. Пані Ірина, притискаючи безцінну коробку до живота, встала з крісла. Густо нафарбована білявка зреагувала миттю: - Попрошу всі речі залишити на місцях!

Інший поліціянт дістав великий нотатник і націлив у мене ручку:

- Ви хто?

- Квартирантка. Студентка Університету.

Я порилась у кишені сумки й показала студентський квиток - пластикову картку, на якій, крім імені та прізвища, ще й красувалася моя усміхнена фізіономія.

Поліціянт одразу ж утратив до мене будь-який інтерес і повернувся до пані Ірини.

- Прошу поінформувати про все, що вам відомо. Коли ви зауважили, що в хаті побував грабіжник? На якій підставі ви зробили такий висновок?…

Скориставшись нагодою, я вислизнула надвір. Конче треба побалакати з Петриком! Але де ж він? Червона машина зникла…

Тільки-но я прочинила двері, як мені поміж ніг майнула сіра тінь - Ярчик теж не дрімав і свій шанс ще трохи погуляти не проґавив.

- Яро, Ярчику! - покликала я.- Ти де це зібрався поночі? Ой як вийде хижий звір із лісу, як цапне прикрого Ярчика за пухнастий хвостик!

У відповідь на мої слова з темряви випірнули руді вуха та блискучий чорний ніс вичаклуваного хижого звіра. Я простягнула руку, мовби хотіла почухати поміж вухами велику лобату голову, але долоня моя провалилась у порожнечу.

«Скучила за мною? - спитав мій знайомець койот.- Вибачай - був я трохи заклопотаний останнім часом».

«А мені твоя порада ой як знадобилася б! - відповіла я.- Стільки всього трапилось! Он гляди - і сьогодні неприємна приключка…»

«А що таке?»

«Господарів моїх пограбували - і нічого власне матеріального не взяли».

«Чому ж ти дивуєшся? - нетерпляче крутнув носом койот.- Хіба Майкл не попереджав тебе, що всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека?»

«І невже ти хочеш, щоб я все кинула на півдорозі?» Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу - ловив знахабнілу блоху.

«Я не раджу тобі кидати справу на півдорозі - я просто застерігаю. Твоє рішення, як учинити».

«А раніше ти мені допомагав!» - вигукнула я.

«О, то ти хочеш послухати ще одну історію? Бачу, тобі припали мої оповідки до вподоби…»

«Усна народна творчість північноамериканських аборигенів не має собі рівних у світі».

Койот пирхнув. Озирнувся до Ярчика й переморгнувся з котом. І зашепотів таємничо:

«Слухай. Зранку над фабрикою лунав дзвоник. Дівчата, які мешкали у великій холодній кімнаті в одноповерховому бараці, зіскакували з ліжок, щоб не запізнитися на роботу…»

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

РІК 1944

Сонячний промінь сковзнув потемнілою луткою і прослизнув крізь добре намиту шибку в сонний барак. Всередині він уздрів кілька рядів двоярусних ліжок, на яких додивлялись останній передранковий найсолодший сон молоденькі дівчата.

Промінь націлився на верхнє ліжко - там легенько зітхала уві сні невеличка кругловида дівчина років двадцятьох із хвостиком; відросле волосся кучерявилося на подушці, а тонка рука з беручкими пальцями лежала повйрх побитої часом і міллю ковдри. Та кволому весняному променеві не стало снаги дістися сплюхи на верхньому ліжку, і він поповз на нижній ярус.

Тут спала худенька дівчина, з обличчя невловимо схожа на свою сусідку з горішнього поверху, але трохи старша. Волосся, рівно обтяте попід вухами, падало їй на чоло, лоскотало, і від цього дівчина морщилася. Промінь зрадів, що міцний сон уже почав утікати від красуні й можна побавитися. Він підповз до обличчя дівчини й торкнувся носа, а тоді вперся гострим кінчиком у заплющену повіку.

Дівчина несвідомо перевернулась на другий бік, але хитрий промінь полоскотав її за вухом. Вона розплющила очі, лягла на спину й підставила променеві лице. Він затанцював на носі, розцяцьковуючи його першими весняними крапочками ластовиння…

Оксана випростала руки з-під ковдри й потяглася. Ліжко зарипіло під нею, і вона принишкла, щоб не збудити решту дівчат у бараці. Але судячи з того, що сонце вже випірнуло на небо, до дзвоника залишилося якихось п’ять хвилин. Дівчата, звиклі пробуджуватися щодня в той самий час, ще перед дзвінком починали вовтузитись у ліжках.

І хоч усі знали, що дзвоник от-от зателенькає, він пролунав, як завжди, несподівано. Треба було хутко зістрибувати з ліжок, застеляти ковдри, вмиватися холодною водою біля крана. Майстриня, огрядна заклопотана німкеня, вже нетерпляче відчинила двері барака. На ходу застібуючи одяг, заспані дівчата вискакували з величезної спальні та прямували на фабрику.

Фабрика в’язала шкарпетки для солдатів Райху. Щодня - тисячі, десятки тисяч зручних вовняних і бавовняних шкарпеток, щоб солдатські ноги упевнено почувалися на будь-якій землі, куди закине їх доля. Шкарпетки в’язалися здебільшого руками остарбайтерів.

До сніданку залишалося дві години. Оксана та її молодша сестра Орися поквапилися до в’язальної машини і звично зайняли місця по обидва боки. Соталася вовняна нитка, розмірено клацав складний механізм…

Застережливий звук проник у просторе приміщення непомітно; гудіння швидко наростало, заглушуючи стукоти в’язальних верстатів. Вибухнула сирена повітряної тривоги.

- Зупинити машини! - крикнула майстриня.- Всім вишикуватись і спуститись у підвал!

Дівчата завченими рухами вимикали верстати й шикувалися біля дверей. Коли на фабриці стихло все, крім пронизливого гудіння за вікном, вони вервечкою вийшли надвір, обігнули будівлю фабрики і почали спускатись у темний мурований отвір.

Перші бомби глухо гупнули десь поряд, земля здригнулася. З несподіванки на Оксану напала гикавка. Хай як вона затамовувала подих, хай як стримувалася, нічого не допомагало. Орися нервово хихикнула поруч. Півтемним підвалом - у стелі тьмяніла єдина аварійна лампочка - прокотився напружений смішок. Дівчата прислухалися до розривів снарядів, тихо перемовлялися, загадуючи, чи не впаде бува бомба на біленький охайний будиночок дирекції фабрики, хихотіли й штовхалися. Дебела німкеня-майстриня, цілком бліда, сиділа на ослінчику біля виходу, тяжко вдихала повітря крізь щілину в дверях і раз у раз стирала піт із чола.

Близький вибух луснув, здалося, просто у вухах. Оксана на мить оглухла, тільки бачила, як беззвучно розтуляє рот Орися, як розгублено перезираються інші працівниці фабрики, а німкеня ухопилася за серце й важко навалилась на стіну.

І зразу потому авіаналіт ущух. Німкеня помалу звелася на рівні ноги й відчинила двері. Пронизливо-яскравий ранок сонячно буяв за порогом. Поглухлі остарбайтери вирвалися з підвалу, роззирнулись - і стали як вриті.

Замість подвір’я фабрики зяяла велика вирва. Рвані краї настовбурчилися, мов відкрита рана. У гурті цікавих товаришок Оксана на нетвердих ногах наблизилась і зазирнула всередину. Очі застелила червона запона; Оксана бачила перед собою куций фрагмент людської плоті, який чомусь звисав із краю вирви окремо від решти тіла. В голові змішалися думки, сплутались у щільний клубок. Оксана гнала нав’язливе видіння, а їй марилося, що у відірваному шматку м’яса проступають знайомі риси. І ще рукав - рукав од тої самої гімнастерки, що її вона власноруч спакувала у жовту валізку напередодні того, як Семена мобілізували… Оксана тягнулася до Семенової руки - і ніяк не могла дотягнутися…

Опритомніла вона вже в бараці. Лежала на ліжку, навкруги нікого не було. Вона повернула голову до вікна. Цікавий ранішній промінь давно загубився в потоці теплого світла, що вливалося крізь шибку. Оксана поворухнулась і відчула, як звело шлунок від голоду. Ну звісна річ, вона примудрилася зімліти ще перед сніданком, турботливі товаришки з дозволу майстрині відправили її назад у барак, а тут - і крихти їстівної катма!