Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 19

- О, ти не розумієш! Це все земля, земля!…

Я знов починала мерзнути. У курінь не проникали сонячні промені, а морозець відчутно давався взнаки. Руки задубіли в рукавичках, і я сховала їх у рукави. Петрик не відривав очей від напису. У мене майнула неймовірна думка, що мій супутник приховує більше, ніж каже. Що його зрив - оті марення стосовно землі - не просто так. Він, либонь, знав Ожавашко досить близько і принаймні здогадується, чому вона могла опинитись у цій занедбаній халупі на краю світу, посеред предвічних лісових нетрів.

- Петрику, ходімо до машини. Я змерзла і страх як зголодніла. І вже починаю задивлятися на чужі консерви… Слухай, може, відкупоримо бляшаночку? Свіженька, цілком придатна до споживання. Я не їла з самого ранку! Тільки чаю попила, коли Джеклін пригостила.

Що то переваги цивілізації: бляшанки мали з торця металеве кільце, тож нам не треба було дбати навіть про консервний ніж. Чудова шинка всередині, щоправда, хліба немає, та й виделок також, але раз у житті в екстремальних умовах можна поїсти і зі складаного ножика…

Першу бляшанку я простягнула Петрикові. Вигляд він при цьому мав цілком приголомшений. Каюся, треба було негайно відвернути його увагу від белькотіння про землю й волю, от і спала на думку безглузда й водночас рятівна ідея з консервами. Я вікупорила другу бляшанку.

Віддалене ревіння захопило мене зненацька. Петрик на нього спершу взагалі не прореагував. Ревіння, яке згодом перетворилося на ображене мугикання, наближалося.

- Що це? - спитала я обережно.

- Ведмідь,- повідомив Петрик цілком байдуже.- Вони ще не повкладалися спати, тож шастають час від часу околицями.

- Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками - певно, щоб зберегти тепло.

Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.

Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті, але ж нас він не зможе не помітити. Дичина сама приблукала йому в пащеку, навіть дві нерозважливі дичини!

З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав - поки що зовсім тихо, але загрозливо.

Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив убік, перетинаючи мені шлях до втечі.

Крок ліворуч - і ведмідь туди ж. Крок праворуч - і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.

- Що це ти робиш?

Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві - запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.

Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.

Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.

Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя - вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.

- Чого ти весь час озираєшся? - не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.- Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.

- А хто ж тоді?… - роззявила я рота.

- Ґічімаква - Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.

Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік - так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.

Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід - от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах робить коло над своїм гніздом, знижуючись, стає на крило, кліпає одним оком, ніби підморгуючи мені. Густа тінь його накрила машину, накрила ліс і дорогу, і тоді над Гніздом Буревісника запали осінні мрячні сутінки.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ФАЛЬШИВА ТРИВОГА

Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.

Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу - молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.

Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги - всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.

По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється - її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.

По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!

Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі - повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків - та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!

А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті - і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!

Єдина відрада для душі - скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.

Султана, вдягнена в малинового кольору шовкове сарі, бігала вгору і вниз по сходах, щоразу пригадуючи чергову дрібницю, яку їй обов’язково треба принести, і цокотала так швидко, що ми через її тверду вимову й незвичний акцент нічого не могли второпатита, зрештою, уже й не намагалися.