Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 16

Льончик хвацько підморгнув, ляснув себе по коліну:

За столом сиділа краля,

Їла з миски деруни.

У сю молодьож побрали,

Полишались серуни.

- Тьху на тебе,- незлостиво висварилась Орися. Ще не встигла вона опустити войовничо наставлений палець, як троє парубків розтанули в сутінковій імлі, і примарним доказом того, що сьогодні у хаті побували-таки гості, лишився тільки незвично легкий аромат закордонних цигарок.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ЛЕГЕНДИ КОЙОТА

Поцуплена в помешканні Романа Данильця книжка - грубенький томик, де на палітурці на ясно-синьому тлі бавиться й чеберяє ніжками жовтогарячий койот-веселун.

У міфології північноамериканських автохтонів койот - посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому вільно переміщатися між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей - та через витівки й дотеп висловлювати національну філософію.

Запаривши чаю, я залізла під ковдру й розгорнула книжку. Автор її був очевидячки з місцевих - мав незвичне ім’я Адизукан. Перший розділ - про те, як трикстер-койот сотворив землю: на початку світу куди не кинь оком перекочувала хвилі неозора вода, у небі ширяв орел, на хвилях гойдалася черепаха, а на спині у неї примостився койот. Орлу та койоту набридло, що наокруж - сама вода, й вони відправили черепаху на дно океанське - дістати трошки землі. Черепаха пірнула глибоко-глибоко, хапнула жменю землі - й випливла назовні. Але поки вона виборсувалася з води, земля майже цілком вимилася з її лапи. Проте хитрий койот добре роздививсь і знайшов трошки землі, що приклеїлася під кігтями,- та створив із цього велику землю…

Кіт Ярко, мов блакитна хмарина, скрутився у мене на подушці. Коли він лишався ночувати в моїй кімнаті, звечора мостився нібито збоку на великому ліжку, та зазвичай до ранку це вже я тулилася на самому краєчку матраца, а він лежав випростаний рівно посередині постелі, вільготно поклавши велику голову на подушку…

Другий розділ книжки мав символічну назву: «До добра не доведе». І справді, хай де б з’явився веселун-койот, там чекайте прикрощів, бешкетів і розгардіяшу. А що вже казати про койотові амурні походеньки! Та іноді й койоту непереливки: то його перемудрить кролик, то обведе круг пальця лисиця…

Чимало з цих оповідок про невтомного сміхотуна я вже знала, а от третій розділ книжки мене зацікавив: тут були зібрані легенди й перекази про Буремну Затоку та її околиці. Були легенди і про Сплячого Велетня та срібну копальню, і про Гніздо Буревісника. Коли Птах Буревісник кружляє над своїм гніздом і б’є крилами, то гримить грім, а коли він розплющує очі, то в землю вдаряють блискавки: так він полює на китів. Коли ж Птах Буревісник воює з гримучою змією, на землі здіймається жахливий буревій…

Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі - й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.

Спершу я набрала телефонний номер - і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…

- Алло! - заспаний голос.

- Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту - глибока тиша.

- Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці - купа позначок. На цілу книжку - тільки одна легенда відмічена…

Напружена пауза.

- Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!

- Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,- мовив Петрик і поклав трубку.

Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.

- Шапку вдягни! - крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.- Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!

Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:

- Мені ще треба в школу заїхати.

Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.

Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста - колишні Форт і Порт - та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.

- Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в

Петриковій машині,- мабуть, років двісті…

- Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?

Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.

В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.

- А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…

- Данильця,- допомогла я.

- Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…

Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:

- Лиши, я помию.

Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.

- У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.

Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.

- Це точно?

- Абсолютно.

Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.

Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.

Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.

Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.

- Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.

Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.

- Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.

- Який номер?

- 357.