Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 42

«Державний устрій має підриватися засобами спеціально відрежисованих економічних криз, а через продажність найвищих державних чиновників уряди мають потрапляти у залежність від братства».

Двері до бібліотеки поторсали з того боку.

— Панянко, панянко, ви тут? — вчувся голос покоївки.

— Геть! Я зайнята! — крикнула Катажина, а сама ледь стримала дрож у руках, наче її захопили за чимось непристойним. Квапливі кроки покоївки віддалилися. Катажина зробила кілька глибоких вдохів, заспокоїлася і прочитала десяту, останню заповідь:

«Світового панування можна досягти тільки обхідними шляхами — через цілеспрямоване підважування усіх справжніх вольностей: законів, громадянських прав, свободи слова, особистої свободи, освіти, — при цьому суворо зберігаючи таємницю усіх застосованих заходів».

Катажина захлопнула книгу. Ні, далі вона не читатиме. Спалити? Так, так, треба просто спалити. Книжки, звісно, палити не можна — так її в дитинстві вчила бабця, це було в неї в крові, але таку книжку… таку огидну книжку… І були б там справді таємничі заповіді Люцифера — а то ж сама гидотна політика!.. Катажина вже приготувалася розпалювати грубку — коли, сама не розуміючи чому, хутко загорнула книжку в шмат старої шкіри й схоронила у сховок.

Розставивши усе по звичних місцях, Катажина загасила свічки, відслонила портьєри і рвонула на себе вікно. Вдихнула гарячого літнього повітря. Чорт із нею, з тою Чорною книгою! Неможливо спалити книжку, руки не слухаються! Лежала тут стільки років — ще полежить. Тільки Катажина вже ніколи, ніколи до неї не торкнеться!..

Поправивши сукню й гордовито закинувши голову, Катажина випливла з бібліотеки. Змійка-бранзолетка холодила шкіру.

Розділ двадцять перший

БУНКЕР

Бетонний бункер. Чарівно. Старий бункер, у якому колись зберігалася сода. Красота. Поточені лугом шорсткі стіни. Казка.

Ґрати згори, крізь які Пилип Прокопович мене запхнув сюди і крізь які за потреби зможе витягнути. На ґратах — замок величиною з кулак і дужка товщиною з палець. Театр абсурду. Мені зубами ці ґрати гризти?

Збоку в кривій стіні, що обдає холодом абияк складених і скріплених цементом бетонних блоків, отвір діаметром сантиметрів десять. Десь там, за стіною, мені звідси цього ніяк не вздріти, встановлений насос, який має викачувати соду для потреб виробництва. Отак вона собі шугає вгору по трубі, р-р-раз — і вже в силосі. (Чи ж не так називаються оті здоровезні залізні іржаві циліндри, які нависають уздовж дороги, де Пилип мене віз?)

Діра сім сантиметрів у діаметрі. Якраз досить для щура. Для кота вже, либонь, буде замало. А я? А мені що робити?

Хто врятує бранку з пастки, в яку загнав її невблаганний випадок?

Спокійний такий, розважливий Пилип Прокопович навіть не потрудився мобільний телефон у мене відібрати. А навіщо? У цій могилі ніякий зв’язок не бере. Перспектива — просто закачатися.

Єдине, що поки мене рятує, це ледь помітне, майже уявне тепло, яке здіймається від землі. Нагорі лютує хуртовина. Справжня новорічна хуртовина, в якій губляться люди, знову знаходять одне одного, зустрічаються, розлучаються… А я сиджу в бетонному бункері радянських часів і радію з того, що тут плюс нуль і я, дасть Бог, не змерзну на бурульку.

До дідька!

Невже у цей склеп із природним підігрівом робітники залазили тільки через верх?!

З-поза ґрат над головою пробивається світло ліхтаря. Воно тьмяно освітлює тільки прямокутник на підлозі, а далі не має змоги сягнути. Якщо не дивитися весь час на цей прямокутник (а очі самі тягнуться до світла!), то мало-помалу зіниці призвичаюються до темряви, і тоді починаєш розрізняти грубі цементні шви між бетонними блоками.

Тримаючись за стіну, я звільна почала обходити бункер по периметру. Не може бути, щоб робітники сюди спускали тільки згори. Чи може?

Торкаючись пучками стіни, я обійшла весь бункер. Шерехаті стіни, поверхню з’їла невблаганна сода. У кількох місцях шви між блоками сантиметрів по тридцять завширшки — так, ніби блоки дійсно навалювали без усілякого порядку, а тоді похопились і швиденько замастили дірки цементом упереміш із каменюччям, яке тільки трапилося під руку. Я спробувала штовхнути одну таку латку кулаком, потім вгатила плечем. Добре, що на мені пухова кутка: могла б і звихнути суглоб.

Та й це не вихід — з одного бункера, безперечно, просто потраплю в інший. А далі? Ото й утіхи: бігатиме Пилип Прокопович від бункера до бункера у пошуках заблудлої овечки…

Знову я сиділа навпочіпки під круглим отвором, із якого кудись у підземні коридори виходила іржава труба, і колупала пальцем у шкіряній рукавичці цемент, почуваючись достоту, як першокласниця, яку поставили у куток за черговий смертний гріх. Безсилля — кепське почування, скажу я вам.

Прямокутник світла магічно притягував. Якщо довго дивитися на нього, то починало ввижатися, що то — вікно, а за вікном вирує чуже життя. От, приміром, зараз родина сідає вечеряти. Батько відкладає вбік газету, донька ховає на колінах книжку, не втрачаючи надії одним очком заглянути у неї, коли мати не бачитиме…

Ні, не можна, не можна, не можна!

Краще он дивись на залізні скоби в стіні, які ведуть нагору, до ґрат. Якими сюди за деякий час спуститься Пилип Прокопович… чи не спуститься? Має ж він остерігатися? А раптом мені до рук потрапив відламок бетонного блоку, і щойно мій викрадач спробує спуститися по мене, як дістане по голові?

Що тут говорити! За кілька годин я, змерзла й застуджена, сама віддам усе на світі, аби тільки опинитися поза межами просторого, проте надійного гробівця.

Мене тягнуло до круглого отвору в стіні, як на налигачі. Що незвичайного було в тому продухові, що я верталась і верталась до нього? Два бетонні блоки з півметровою дірою між ними, діра залита цементом, а з нього стирчить кінець іржавої, аж трухлявої труби. За скільки років так могла проіржавіти труба? Та цей цемент, певно, старший за мене! Я постукала кісточками пальців по сірій нерівній масі.

Боже, що це?! Цього не може бути! Погляньте, старий бункер, яким купу років ніхто не користувався, тут уже навіть содою не пахне, інакше б у мене давно почалася страшна алергія… Я пошкребла пальцем довкола труби.

Врятована, врятована!

Не цемент — пінобетон! Насос встановлювали не так давно!

Здерши з ноги черевик, пританцьовуючи на місці, щоб не ставати цілою стопою на холоднючий бетон, я гупнула в стіну твердим пластмасовим підбором. Піддається! Господи, невже, невже?.. Але що робити з трубою, яка стирчить точнісінько посередині?

Спочатку я дерла пінобетон підбором черевика — більш-менш обережно, щоб не порвати взувачку на шматки. Сіра маса корилась, але повільно. У мене трусилися руки — так, ніби Пилип Прокопович мав з’явитися будь-якої миті. Потім я плюнула на цілісність черевика й загилила підбором у стіну. О, справа рушила веселіше!

Пінобетон зминався й кришився. Якби з розгону добряче садонути плечем, в пінобетонній стіні запросто можна пробити пристойну діру. Мої заокеанські друзі якось мені це продемонстрували — цілком випадково, звісна річ. Але тут я не могла розігнатися: труба! В усьому винна труба! Як вона мене дратує! Та зараз я про неї не думатиму. Ця діра, залита пінобетоном, — мій єдиний шанс.

От якби мені зараз кувалду! Або тротуарну плитку в руки! Або хоча б каменюку! Та в мене був черевик, на якому підбор уже тримався на чесному слові, і рішучо зціплені зуби. Зрештою, подерті шкіряні рукавички і один черевик — смішна ціна за свободу.

І коли разом зі шматком пінобетону тріснула й провалилась у пітьму стара залізна труба, я навіть не встигла зрадіти. Діловито зняла куртку й просунула в отвір. Хотіла пролізти ногами вперед, вже сіла на холодну долівку, та потім передумала. Полізла головою. Десь там має бути насос, якщо ще не розібрали.

Тіло ковзнуло вперед. Долоня торкнулася твердого, але рука не змогла втримати вагу тулуба, підломилась, і я впала на плече.