Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 38

— Наталю, тобі зле? — Ростислав термосив мене за руку. Я роззирнулася навсібіч. Ми сиділи за тим самим столиком, що і перше, навколо тихо гомоніли інші відвідувачі. На сцені вже не було столу й крісел, а натомість винесли мікрофон на високій підставці, і за хвилю на сцену випливла немолода огрядна циганка у чомусь сріблястому й пишному, а за нею — дівчатка-циганочки в квітчастих сукнях і чорноволосі мужчини-музики.

— Ні-ні, все добре, — буркнула я. Огрядна циганка низьким голосом заспівала заяложену пісню про Синґарелу, а дівчатка притупували, закидаючи назад одну ногу, плескали в долоні й звабливо здвигали плечима.

Офіціант приніс дві пляшки — коньяк і шампанське. Я вирячилася на Ростислава.

— Це тобі, — мовив він. — Я не можу. Я за кермом… — і, помітивши вираз мого обличчя, зі сміхом докинув: — Зараз побачиш!

Поки офіціант відкорковував шампанське, мій супутник відкрутив коньяк і хлюпнув крапельку на денце високого вузького бокалу. Тоді долив до верху шампанського і простягнув бокал мені:

— Понюхай, який аромат!

Напій і справді виявився напрочуд духмяним. Бульбашки шампанського лускали й обдавали запахом піднятого з дна коньяку. Я ковтнула трошки, посмакувала, тоді швидко перехилила весь бокал. Якщо в мене раптом вдруге буде галюцинація, то тепер хоч буду певна, що це — з п’яної голови.

— Знаєш, про що я весь час думаю? — нахилився до мене Ростислав. — Що ми зараз вийдемо з кафе, підійдемо до машини — а твій бабай знову колесо пробив. А запаски нема.

Я нервово розсміялася. Мимоволі зиркала по боках, вдивляючись ув обличчя людей, шукаючи підтвердження, що я була-таки на сцені, що мені не наверзлося. Але ніхто не звертав на наш столик уваги.

Мій супутник зробив мені ще одну порцію божественного напою, понюхав бокал. Мрійливо приплющив очі.

— То рецепт царської родини. Я частую таким тільки в особливих випадках.

— Я прониклася.

Розмова перескочила на оперу — Ростислав, здається, збирався всерйоз зайнятися моєю музичною освітою. Слухати його було напрочуд цікаво, тільки, боюся, все одно у нього нічогісінько не вийде… Непомітно, непомітно пролетів час, ми почали збиратися по домівках.

Мій супутник прикликав офіціанта, щоб розплатитися. Я згадала бабая — а раптом… Офіціант забрав шкіряну палітурку з грошима, уклонився і провів нас до виходу. Швейцар безпомильно подав наші речі, хоча номерків у цьому гардеробі не видавали. За хвилю ми вже стояли перед машиною.

Ростислав обійшов авто довкруж, зосереджено постукав носаком по кожному колесу. Всі чотири глухо відгукувалися на стукіт, і мій супутник упевнився, що лихі передчуття нас, на щастя, обдурили.

— Прошу пані до карети, — Ростислав картинно розчахнув переді мною дверцята. Я незграбно плюхнулася на сидіння. Царський напій таки давався взнаки.

Дивна річ, але їхали ми дуже довго, петляли провулками, кружляли поміж старих будинків, і все ніяк не могли виїхати на міст, який вивів би нас до мене додому. У кишені в мене задзеленчав телефон, і я довго не могла розірвати липучку на куртці й розстібнути змійку, щоб добитися до нього. Нарешті відповіла.

— Алло!

— Бубочко, привіт, де ти є? — заторохтіла Ліна в трубку.

— Їду додому.

— А ти далеко від центру?

— Не уявляю, — мовила я й повернулася до Ростислава: — Ми далеко від центру?

— Не дуже, — буркнув він.

— Не дуже, — передала я Ліні. Та вочевидь зраділа.

— Бубочко, пам’ятаєш, я тобі обіцяла дізнатися про той аркуш, що тобі підсунули в двері? Я позавчора нарешті зустрілася зі своєю товаришкою і віддала їй ксерокс, а сьогодні вона подзвонила. Вона якраз на роботі в архіві, ми могли б до неї під’їхати. Читальна зала працює до восьмої.

Я переказала Ростиславові Лінину палку промову. Той коротко кивнув.

— Скажи мені адресу, — попросила я Ліну. Та назвала одну з центральних вулиць Києва. Судячи з виразу обличчя Ростислава, ми чисто випадково опинилися зовсім поряд.

Проїхавши два квартали, машина завернула у двір високої білої будівлі з аркою, побіч якої балкони підтримували дужі каріатиди. Крихітний двір загороджений височенною залізною брамою, коло неї чергував сумний і змерзлий охоронець. Усім своїм виглядом він показував, що нізащо не пустить нашу машину у двір. Я приготувалася вилазити з салону.

— І ти отак мене покинеш? — спитав Ростислав дивним голосом. Я вражено обернулася до нього.

— Тут не можна довго стояти машиною…

— Ти мене отут просто покинеш? Після всього, що сьогодні трапилося?

— Там Ліна мене має чекати…

— І ти мені ні слова, ні півслова… Отак і підеш?..

— Дякую тобі за чудовий день. Трошки забагато пригод, як для одного дня, але турне на змійові вали було захопливе, правда? То я піду.

— То йди.

— До побачення.

— Наталю!..

— Так? — я вже вдруге випустила ручку дверцят. Вартовий при брамі робив вигляд, що дивиться в інший бік.

— То ти підеш до Ліни, так?

— Так.

— А… ти не хочеш мені нічого сказати?..

Здається, я почервоніла. Ситуація нагадувала мені сцену чи то давно колись читану й забуту, чи то мною ж самою й нафантазовану. Краєм ока я побачила, як у двір архіву збирається заїхати джип, але наша машина стояла йому на дорозі. Охоронець пожвавився.

— Там люди хочуть проїхати, — мовила я до Ростислава.

— І кого це обходить?

— Та незручно ж…

Ростислав глядів на мене довгим поглядом. Якщо я просто зараз не втечу з його машини, то Ліна чекатиме мене сто літ і не дочекається. Джип чомусь делікатно не сигналив, і ніщо не могло порушити двозначної ніякової паузи. Я прислухалася до себе й не могла зрозуміти, чи мені кортить утекти звідси за тридев’ять земель, чи хочеться лишитися жити просто в цій машині. Ростислав вивчав мене ясними очима з блискучими чорними чоловічками. Він цього погляду хотілося сховатися, затулити долонями обличчя.

— Е-е-е… то я піду?

— Та йди вже.

— Ага.

— То бувайте, Голмсе, — і мій супутник зробив дивний рух мені назустріч, але одразу ж знову відкинувсь у кріслі.

— Бувайте, докторе… — зронила я відлунням.

Усміхаючись і ховаючи очі, я випірнула з машини, відбігла кілька метрів, обернулась і помахала рукою. Машина двічі блимнула фарами у відповідь. Я заскочила у вестибуль і видихнула затамоване повітря.

Ліна виступила звідкись збоку.

— Я тебе чекаю, чекаю… Де ти так довго ходиш? Ти ж сказала, що ви майже в центрі?

— Не питай, — покрутила я головою, — зараз нічого не питай.

Ми піднімалися широчезними мармуровими сходами на другий поверх. Стіни, прикрашені портретами не відомих мені достойників, банею сходилися над нашими головами. На два боки від сходів розпливалися рукави широкого коридору.

Працівниця архіву, старший науковий співробітник — кругленька жіночка нашого з Ліною віку. Познайомилися вони, коли Ліна брала в неї інтерв’ю. Жіночка виявилася веселою й смішливою: відкидаючи назад довге волосся, поправляючи на носі дешеві окуляри, смикаючи светр, який мав порятувати від печерного, добре консервуючого холоду архіву, вона оповідала Ліні байку й невпинно реготала.

— Приходить до нас тітка й каже: «Щурів труїти будемо?» Я їй відповідаю: «Аякже!» А у нас же тут їх регулярно труїти треба, інакше-бо і нас виживуть, і книжки пожеруть. Тітка вдягає ґумові бахили, респіратор, костюм спеціальний — і починає всюди сипати отруту. Білий такий порошок. Я їй кричу: «А як же ми? Ми ж не захищені!» І знаєте, що вона каже у відповідь? «В інструкції з техніки безпеки написано, що спеціальний одяг належить носити при роботі з отрутою, а ви з нею не працюєте. Тому займайтеся своїми справами». І далі сипле просто мені під стіл…

Ми проминули великий зал, де працювало кілька людей: горіли настільні лампи, тихо шаруділи папери, повітря коливалося від розумних думок, — і зайшли за стійку, а звідти потрапили в задню кімнату. Мені сподобалося тут: кілька великих стелажів, на яких чекають свого часу замовлені старовинні фоліанти, біля вікна — величезне лимонне дерево, а гілки його обсипані блідо-жовтими цитринками, кілька письмових столів — для працівників архіву, але сьогодні нікого немає.