Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 31

Я майже бігла. Вже не могла стримати себе. У вухах гупали чужі зловісні кроки. Бабай — бабай — бабай — бабай… Не було часу звертати увагу на назви вуличок, на повороти — я бігла, як страхополох, у котрого над вухом луснула повітряна кулька. Зринала оманлива мрія, що от-от вибіжу на велику людну вулицю — і там, тиняючись поміж заклопотаних перехожих, щиро сміятимусь із власних страхів…

Голова струснулася, наче налетівши на перешкоду, і з деяким запізненням я збагнула: щось важке діткнулося мого тімені.

Браслет! Їм потрібен браслет! — спалахнуло у свідомості. Мозок тріснув від удару навпіл, і з розколини сипонули сріблясті зірочки. Тіло втратило рівновагу, на мент згубило орієнтацію в просторі. Нога підвернулась, і я гримнулася на праве коліно, загрібаючи сніг руками у шкіряних рукавичках. Сніг зразу набивсь у закоти, і холодний доторк його витверезив мене, привів до тями.

Мені знову поталанило: шкіряний кашкет із хутром усередині, та ще й пуховий каптур пом’якшили удар, а каптур сковзнув, і удар пройшовся по дотичній, тож я навіть не втратила свідомості, тільки дезорієнтувалася на мить. Хтось торкнув мене за руку, але я не бачила людину: кашкет наліз на очі, в голові крутилось, і я, намагаючись розплющити широко повіки, все ніяк не могла сфокусувати на чомусь зір.

Браслет схований був під надійною ґумкою рукава пухової куртки. О, як добре, що в мене сьогодні саме така вдяганка! Я відсмикнула руку, зробила зусилля, проганяючи нудоту, підхопилась і побігла. Не розбираючи дороги мчала туди, де зблискували машини в щільному потоці людної вулиці.

Зупинилася тільки тоді, коли налетіла на незнайомого мужчину. Хотіла вибачитися — і не змогла: голос від радості зірвався. Перехожий посунув мене вбік і пішов собі далі. Вдячно дивилася я йому вслід: він здавався мені зараз героєм-рятівником.

І тоді я помітила, що сумка, котру кілька хвилин тому мала в руках, відсутня. А в ній — гаманець із грошима! Квиток на зворотну дорогу! Бутерброд!!!

Щастя, що паспорт і мобільний телефон я тримаю у внутрішній кишені куртки.

Отже, у мене немає грошей. Але у мене є документ, що посвідчує особу. І в мене є зв’язок зі світом. За драматичних обставин на таке везіння годі й було сподіватися!

Розпитавши дорогу у перехожих, я все-таки повернулася до студії, де забрала збільшену світлину. Безперечно, браслет був саме цей — мій! Потім іще раз навідалася до Івана Микитовича і повернула йому власність. Він невпевненими старечими руками заховав фото в альбом, де тому й належало бути.

І настав час подумати про власне майбутнє.

На автобусі я проїхалася зайцем. Коли кондукторка запропонувала мені купити білет, я зверхньо буркнула: «Посвідчення». Вона не перевіряла. До вокзалу я трусилася, як заячий хвіст. Що кондукторка! От якщо до автобуса увірвуться молодики в шкірянках, які зазвичай перевіряють квитки!.. Коли розчинилися двері на кінцевій, я вилетіла з салону, мов катапультувалася.

Що робити далі і кого просити про допомогу? Домовитися, що мені перерахують гроші на найближчу пошту до запитання, переночувати в невеликому залі очікування на двірці, а завтра рвонути додому?.. Мені страшенно закортіло подзвонити Ростиславу й поплакатися йому, пожалітися на напасті, які переслідують бідолаху вже скільки тижнів поспіль — і кінця їм не видко. Я відшукала його номер у пам’яті мобільного.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Трубка писнула, нагадуючи, що їй давно не давали їсти. Як могла я їхати в дорогу — і не зарядити мобільний? Закони Мерфі спрацьовували на мені непохибно.

Спробуємо інший номер. Один гудок, другий, третій. Я просто фізично чула, як на морозі блискавично сідає батарея в телефоні.

— Тату, привіт! Я в Луцьку… Що?.. Та так сталося, треба було з’їздити. Слухай, ви не могли б мені…

Клац — і зв’язок перервався. Батарея на старому телефоні здохла навіть раніше, ніж я боялася. Кепські справи.

З півгодини я крутилися по вокзалу, спостерігаючи за людьми. Всі вони кудись квапилися, нікому не було діла до загубленої душі, яка не обідала, згубила бутерброд і не має як виїхати додому. Собі сама я нагадувала отих безпритульних дітлахів, які крутяться попід генделиками у сподіванні, що хтось пригостить булкою з сосискою, а якщо зовсім пощастить, то нагодує повним обідом — про запас.

Біля входу у вокзал стояла старенька з простягнутою рукою. Що ж, це місце зайняте, не буду відбирати хліб у знедоленої. Поруч є ще одні двері.

Здійнявши з голови кашкет і насунувши каптур якомога нижче, я поклала кашкет перед собою на сніг і стала у натхненну позу. Ще ніхто не звертав на мене уваги, а я вже внутрішньо приготувалася відбивати напад. Витягнувши вперед ліву руку, а праву притуливши до грудей, я почала замогильним голосом — перше, що спало на думку.

На мене озирнулася дама, вдягнена в хутряну шубу до п’ят, повагалася, вкинула п’ятдесят копійок у кашкет. Шкода, звісно, що не мужчина перший: я в прикмети вірю, — але будемо бачити, будемо бачити… Якась дівчинка смикнула маму за руку, щось гаряче зашепотіла. Та хотіла відмахнутися від дочки, проте прислухалася до мого палкого віршування — і полізла в гаманець. Сипнула дрібних грошей, навіть не знаю скільки. Я кивнула з удячністю, тоді для повноти ефекту закотила очі.

Мужчина в чорному пальті, з течкою під пахвою навіть зупинився, послухав кілька секунд. Тоді недовірливо похитав головою, певно, здивований чистотою моєї світло-сірої куртки, але гривню кинув, не пожадував. Компанія студентів довго тицяла в мене пальцями, тоді нишпорила по кишенях, скидаючись на гривню, відіслала найсміливішого. Він кинув копійки в кашкет, підняв великий палець догори: тримайся! Я усміхнулася й завела ще жалісливіше.

Дідок із ціпком довго стояв навпроти, прислухався і кивав. Либонь, вподобав собі мою творчість. Я вкладала в душевні, жалібні рядки все серце. Дідок полапав по кишенях, знайшов трохи срібних монет, вкинув у кашкет. Я заохочувала його лишатися й далі послухати, адже він уже заплатив за концерт, але він, покивуючи, рушив у своїх справах.

Жінки давали охочіше, ніж чоловіки. Нічого з цим не можна було зробити. Не думаю, що кожна з них миттєво уявляла себе на моєму місці, але погляди вони на мене кидали дивні, занепокоєні. Я робила квасне обличчя та посилала їм заклинальні знаки, й от уже юна особа в червоному пальті розшпилює сумочку, дістає гаманець. Скільки вам не шкода, панянко? Невже цілих дві гривні? Красно дякую! А ви, жіночко в потертій куртці. Я знаю, у вас кепська робота, діти шкільного віку, грошей катастрофічно бракує, але подивіться, я потрапила у скруту в чужому місті, як мені звідси вибиратися?.. П ’ятдесят копійок? І то діло!

Голод підстьобував мене батогом. Акторка в мені, приспана до цього часу, прокинулась і зіграла найкращу свою роль.

За дві години в кашкеті назбиралося тридцять сім гривень сорок дві копійки. Бідолашна мандрівниця була врятована.