Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 23

Ліна відпила з горнятка майже вистиглого чаю, почухала довгим нігтем голову. Вуста мала рішучо стяті. Потім простягнула руку і зняла з мене срібну змію. Довго крутила її в пальцях, зазирала всередину кільця, сподіваючись натрапити на таємничий напис, але даремно: я точно знала, що жодного напису на браслеті не було. Просто з поїзда, з самого ранку, я заїхала в будинок побуту, де містилась у нас годинникова майстерня, і попросила годинникаря оглянути браслет під збільшувальним склом. Він здивувався, але прохання виконав. Я хотіла віддячити йому червінцем, та він замахав на мене руками.

— Цей браслет — то ключ до загадки, — пошепки мовила Ліна. Вигляд вона при цьому мала вкрай таємничий. — Ми повинні знайти попереднього власника браслета. Ти ж кажеш, що він з’явився у покійниці несподівано, десь років три тому…

— Не я кажу — слідчий каже…

— А раз каже, то знає.

— А раз знає, — уїдливо поцікавилася я, — то чому ж він не зміг кінців розшукати? Знайомих опитував, ювелірам показував… Чи ти гадаєш, що у нас більше шансів зробити те, чого уповноваженій особі не вдалося?

Ліна ні на мить не розгубилася. Вона ще раз покрутила браслет, тоді ловко надягнула собі на зап’ястя. На її маленькій ручці срібло здавалося важким, грубим. Либонь, пригадувала зараз моя товаришка, кого можна долучити до свого імпровізованого розслідування. Мене ж непокоїло більше, чи не браслет — та «іграшка», по яку йде до мене бабай. Та хіба він, який «все бачить», не відав, що не було в мене на той час браслета, що я знайшла його цілком випадково?

— Якщо ми не можемо так просто дізнатися, звідкіля браслет узявся, — слушно зауважила Ліна, — то чом би нам принаймні не дізнатися, звідки родом Кароліна Сокальська? Так, може, і зметикуємо, чому саме на тобі вона зупинила свій вибір. Якщо вона називає тебе троюрідною сестрою, мабуть, не просто так?

— Тітка мені розповіла, — мовила я замислено, — що у прабабці Катерини була купа дітей. В тому числі моя бабця. А молодшу дочку звали Кароліна…

— А ти кажеш! — зраділа Ліна. — Поки що все сходиться.

— У цьоці Карольки — так тітка її назвала — була єдина дочка Рузя, котра років тридцять тому виїхала на навчання і більше у Старому Дворі не об’являлася. Потім нібито цьоця Каролька їздила на похорон дочки. У тої, в свою чергу, була дочка, яка лишалася жити з батьком після смерті матері… Тільки ніхто не знає, як звали оту дитину і чи справді вони були Сокальські.

— А куди вона виїхала вчитися?

— Рузя?

— Ну, напевно…

— Нібито у Луцьк.

— Бачиш! — вигукнула Ліна. — Ми вже маємо, від чого танцювати.

— Ти знаєш, — остудила я її запал, — щось мені анітрохи не хочеться танцювати. Краще я слідчому подзвоню. Він, здається, хлопчина затятий і небайдужий…

Ліна надула губи.

— А ти чим займатимешся? Так і чекатимеш щоночі на свого люб’язного бабая, який про відвідини заздалегідь чемно повідомляє? Бубочко, а ти слідчому не говорила про нього?

— Знущаєшся? — знизала я раменами. — Хто ж мені повірить? Напис парою на дзеркалі, ги-ги. От якби мене прирізали кухонним ножем…

— Тьху на тебе! — висварилася Ліна.

А мені раптом спало на думку, що ми з нею щось пропустили. Щось цілком очевидне. Я підвелася з крісла й подалася до спальні. Словники стосом громадилися на підвіконні. Горщик із кактусом загрозливо нависав над краєм, готовий гримнутися додолу. Мимохідь я посунула горщик, не відриваючи зіниць від свого робочого місця.

Так і є! На письмовому столі, поруч із комп’ютером, валявся аркуш, про який я цілком забула. Хіба не з нього почалися мої напасті? «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem / Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus»…

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — вимахуючи папірцем, я забігла до вітальні. — Ліно, а коли це і є той найважливіший знак, який мені намагалася подати Кароліна Сокальська?

— Ти вже вдома? — запитав мене чоловічий голос у телефоні. Ростислав Костянтинович, дивний мій знайомець, турботливо розпитував, чи не надто мене знесилила поїздка.

— Так, уже вдома. Сьогодні приїхала.

— Можна мені увечері до тебе навідатися?

— Звісна річ.

До вечора лишалася обмаль часу, адже годинник вицокував п’яту. Мені ж іще треба було знищити сліди нашої з Ліною пиятики. Довго дивилася я на браслет на власній руці, міркуючи, чи можна ним похизуватися — а чи варто заховати подалі. Підвівши чорним олівцем очі, я почувалася якнайкраще озброєною, і тільки срібна змія виводила мене з рівноваги. Коли пролунав наполегливий дзвоник у двері, я так і не вирішила, що робити, і, плюнувши на обережність, побігла відчиняти.

— Це тобі, — усміхнувся Ростислав, простягаючи жовтогарячі лілії. Ет, сьогодні вночі буде мені непереливки — настирливий запах цих квітів має здатність проникати в найтонші щілини. На ранок болітиме голова. Що ж, доведеться терпіти…

— Дякую! Ти скидай пальто, а я поки їх у вазу поставлю.

Ростислав, замість знімати пальто, замислено роздивлявся моє обличчя своїми світлими, майже прозорими очима з маленькими чорними чоловічками.

— Знов Марія Каллас спокою тобі не дає? — ущипливо запитала я.

Ростислав у відповідь одразу пройшов до кухні, примостив на стіл пластикову прозору коробку. Всередині я побачила два кусні смаженого м’яса з гарніром.

— Розігріємо? — звів брови гість. — Я ще не вечеряв. Ти, либонь, також…

На сварливій пательні, яка плювалася киплячою олією, м’ясо ще апетитніше зарум’янилося. Хто б оце ще так зі мною панькався? І куховарити не треба.

— Цікавий браслет, — примружився Ростислав, коли я виставляла тарілки. Важко було зрозуміти, що бринить у його голосі: щира цікавість, тривога, здивування? — Змій-uroboros. В індійській міфології символізує нескінченність Всесвіту… Браслет давно у тебе?

— Від позавчора.

— Хтось подарував?

— Ні, це, радше, спадок. Хіба я тобі не розповідала? У мене кузинка загинула, Кароліна Сокальська, от вона чомусь вибрала мене у якості спадкоємця.

— Кажеш — загинула? А що сталося? Нещасний трапунок?

— Її вбили.

— Вибач. Мені не треба було… так настирливо.

— То нічого, — відмахнулася я. — Я з нею не була особисто знайома. Чесно кажучи, про її існування дізналася пару місяців тому.

— Тоді скажи мені одну річ, — голос мого співрозмовника став напруженим, — як саме її вбито?

— Навіщо питаєш?

— Спочатку скажи.

— Її задушили.

Ростислав надовго замовк. За цей час ми встигли розправитися з м’ясом і перейти до солодкого: в крамничці в будинку побуту, де перевіряла браслет, я купила шоколадку. Спідлоба розглядала я свого гостя. Раніше якось не помічала, які в нього глибокі зморшки довкруж світлих очей. Чи це тільки щойно вони проявилися — при звістці про убивство? Та яке йому діло до незнайомки, будь вона тричі задушена?

— То ти поясниш мені свою цікавість? — не витримала я.

— Поясню. Подивись на свій браслет, — він узяв мене за руку, — що ти бачиш?

— Змію, яка кусає себе за хвіст.

— А я тобі можу з майже стовідсотковою певністю сказати, як саме була задушена твоя кузинка.

На тому шнурку, який обвили довкола її шиї, з одного кінця мала бути маленька петелька. Другий кінець просунули крізь петлю — і потягнули. Тобі це нічого не нагадує?

— Це ніби як та змія? — спантеличено вигукнула я. Невже нагромадження нісенітниць, яке я прочитала в газетній замітці, мало-таки під собою ґрунт?

— Я переконаний.

Ростислав хруснув кісточками пальців, і я здригнулася від цього звуку.

— Але як ти знаєш?

— Розумієш, — він витер пальці серветкою, тоді зіжмакав її, почав нервово терти стіл, — ця змія не раз описана в книжках, де йдеться про таємні братства. Не всі таємні братства сповідували величні ідеали прогресу. Так, частина Вільних Каменярів головним символом вважала молоток — інструмент будівничого. А пам’ятаєш, ми тобі розповідали про інші символи? Про косинець? Так от, деякі братства головним символом обрали саме косинець — трикутник, знак диявола.