Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 17

Але година добігла кінця, і…

Двері відчинились, і до приміщення ввалився цікавий персонаж. Незважаючи на морозець, шкірянка наопаш, а на шиї — чорна хусточка. У вусі — срібна сережка, у носі теж круглий кульчик. На пальцях срібні персні. Черевики жовті, на грубезній підошві, шнуровка ледь не під коліно. Джинси хаотично подерті строго за дизайнерським планом. Цілком можна уявити, що така людина цікавиться Чорною книгою і рештою подібних дурниць.

Я так витріщалася на новоприбулого, що він підморгнув мені й попрямував до мого столика.

— Привіт! Ви не мене чекаєте? — спитав.

— Як знати… — примружилась я у відповідь.

— Гарна сьогодні погода, морозна.

— Ви про погоду прийшли говорити чи про книжки?

Персонаж викотив очі.

— З красивою жінкою — про книжки? Останню книжку я прочитав у школі й постарався чимшвидше забути…

Холостий вистріл. Я скисла.

— Вибачте, маю працювати. Шкода, що ви не волієте говорити про книжки, — і я повернулася до комп’ютера.

Він зробив рух, ніби хотів знизати плечима, а тоді розвернувся й посунув до бару. За мент він зник у клубах тютюнового диму.

А ще за мить двері знову відхилилися, й у приміщення ступив той, на кого я чекала.

Ще не встиг він звернути на мене увагу, ще тільки мружив очі, звикаючи до півтемряви підвалу, а вуса й борідка стовбурчилися занепокоєно, як я вже знала, що це мій клієнт.

— Іллє! — покликала я й помахала рукою.

Він здивувався надзвичайно.

— Ви?.. Ти?..

Я кивнула.

Ілля наблизився, плюхнувся на сусідній стілець.

— Ну, зізнавайся, — насупив він вдавано-суворо брови, — привела за собою хвоста? Наша таємнича справа не терпить сторонніх!..

Я не знала, як реагувати: з одного боку, в очах Іллі скакали бісики, з іншого боку, усі ці події, що переслідували мене останнім часом, не налаштовували на жартівливий тон. Але я вирішила ризикнути й зіграти.

— Ваша таємничосте, вжиті мною заходи безпеки гарантують, повторюю, цілком гарантують конфіденційність нашої розмови… Але прошу підтвердити, що про зміст її не стане відомо навіть вашій дорогоцінній половині! А тим паче друкованому органу, що його ви маєте честь очолювати.

Ілля церемонно приклав руку до грудей.

— То що ви маєте повідомити мені?

Я приклала палець до вуст, підвелася з-за столика й дійшла до бару. Замовила дві склянки слабкоалкогольного напою. Коли я повернулася, Ілля нетерпеливо совавсь у кріслі. Чорна книга таки муляла йому.

— Ну, кажи вже, кажи, яку інформацію припасла для мене? А, до речі, ти ж оголошення прочитала у «Вечірньому віснику»? А звідки ти його взяла? Знаєш, — повідомив він довірливо, — я півжиття поклав, щоб ця газета продавалася і, головне, купувалась у Києві!

Чомусь зовсім не хотілося зізнаватися Іллі, яким чином «Вечірній вісник» потрапив мені до рук. Ілля поводився цілком природно — наче й не було в його газеті повідомлення про ритуальне вбивство, чи він не надавав значення таким бульварним пліткам…

— А мою увагу, — раптом зважилася я, — привернула стаття про ритуальне вбивство…

— А, та! Дурниці це все. То Людмила писала, вона в нас любить усе містичне. Притягнула звідкись інформацію, загорілася: опублікуй. Я хутко пробив через знайомих — дійсно, смерть жіночки на ім’я Кароліна (не пам’ятаю прізвища) мала місце, обставини з’ясовуються, щось там іще було таке загадкове… не згадаю. Словом, надрукував я ту статтю. Мені, правда, з роботи покійниці дзвонили, обзивали всілякими словами… Та, що вже говорити! — він махнув рукою. — То як там із Чорною книгою?

— Хотіла б я знати, — мовила я задумливо, — для чого пишуться такі книжки…

— Це все робиться, щоб перемудрити довірливих людей собі на користь.

— Обморочити ближнього — вічна тема… — кивнула я. А крім того, як «обморочити», затуманити голову, Чорна диявольська книга учить навести порчу, посіяти ворожнечу, наслати сухоту на красу дівочу…

— Коли йдеться про братовбивство, то не морока, то щось трошки гірше…

— Бісівське намовляння, — кивнула я. Бо ж чорнокнижники, вважається, вчаться чародійства у чортів і продають їм душу.

— Кого ж біс намовляє? — вигукнув раптом Ілля. — Тих, хто обирає самопосвяту, чи тих, хто їх обмовляє?

Я не знайшлася, що відповісти, — в далеку пору середньовіччя і освіта, і наука здавалися чорнокнижжям, достойним кострища, тож для будь-кого, хто у темні часи мав сміливість вирізнятися з-поміж інших, самопосвята межувала з самопожертвою… Натомість я спитала:

— Чекай, а книгу наговорів хто ж видрукував у сорок першому році?

— Як хто? — вирячився Ілля на мене. — ПУН. Як ти можеш не знати?

Спершу здалося, що я не розчула. Що за ПУН такий? Ці три літери абсолютно не в’язалися з чорнокнижництвом. Потім мозок обробив інформацію й пов’язав в одне ПУН і сорок перший рік. Розкол ОУН на мельниківців і бандерівців, Провід українських націоналістів під орудою Андрія Мельника… Але до чого тут Чорна книга?!

— Почекай, я заплуталася, — помотала я головою. — Здається, я не те подумала… Скажи мені про потрібну тобі книгу детальніше.

Ілля терпляче пояснив:

— «Чорна книга бунту», автор невідомий — ясно тільки, що він член ПУН. Видана тисяча дев’ятсот сорок першого року як агітка, яка мала на меті висвітлити розкол ОУН на користь мельниківців. Фактично, Бандера і Ярий у ній таврувалися, як диверсанти. Наклепи на «братовбивць» спростовано зараз документами з відкритих архівів КҐБ…

Я тільки кліпала очима. Книга наговорів — то книга не замовлянь, а наклепів! Ціла наша химерна розмова видалася тепер божевільним жартом. Чорна книга, яку мала на увазі я, не мала нічого спільного з книжкою, що про неї говорив Ілля.

Тобто, «Чорна книга бунту» не має стосунку до смерті Кароліни Сокальської? Звісна річ, загибла була істориком, могла розколом ОУН цікавитися, рідкісну книжку шукати для роботи, але ж видана у сорок першому році агітка не може бути раритетом, за який убивають?!

— Егей! — Ілля поклацав пальцями в мене перед очима, щоб привести мене до тями. — А ти яку книжку мала на увазі?

Не могла я зізнатися йому у власній дурості!

— Та, не звертай уваги. Непорозуміння вийшло. Я собі щось таке намислила, що аж соромно признаватися…

Ілля розреготався. Відсміявшись, він узяв мене під руку.

— Словом, надурила ти мене. Викликала, тільки щоб підпоїти, — він потрусив порожньою склянкою. — Отже, нема в тебе «Чорної книги». Треба це відзначити — ходім вріжемо по тістечках. Зізнаюся по-секрету, страх як люблю солодке!

Розділ десятий

КУЗИНКА

Першою на столі з’явилася риба під майонезом.

Святкування батькового дня народження — незмінний ритуал, до нього ми готуємося заздалегідь.

Подарунок — на замовлення, гостина — за традицією. Цьогоріч, щоправда, я умовила маму запекти курку з яблуками, і тепер м’ясо умлівало в духовці, пускало соки й пахтіло несамовито. Якщо гості не з’являться у найближчі десять хвилин, я стеку слиною, як курка — соком.

Мама виставила парадний сервіз, який з’являвся на столі тільки за урочистих подій, кришталеві келишки та високі бокали львівського кольорового скла — й одразу перемінилася вітальня: світло заграло у багатогранному склі, відбилось у книжковій шафі, підсвітило різнобарвні корінці книжок, перекинулося на скляні підсвічники.

Я перевдягалася, коли мою увагу привернуло тихеньке дзвякання, яке долинало з вітальні. У не застібнутій ще сукні я встромила голову у проріз дверей.

Хіба важко було здогадатися!

Посередині святково столу, схиливши писок над широким тарелем, на напівзігнутих пружних лапах, готових кожної миті дати драла, метучи хвостом, аж бокали небезпечно нахилялись і дзвеніли об тарілки, застигла наша стара кицька й пекла[5] рибу.

— А-а-а-а! — вдихнула я.

Вронивши останній шматок, смугаста мародерка тінню шугнула під стіл і розчинилась у присмерку.