Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 166

Наплив сотень людей у Страдчій долині, більшість яких до вчорашнього дня, мабуть, й не чула Ключаревого імені та й сьогодні, мабуть, до пуття не знала, що такого незвичайного, героїчного, може, вчинив Павло Ключар (це я відкрив для себе) був тим же «Отченашем» Ольги; вони прийшли сюди з «Отченашем» протесту, незгоди не тільки з тим, що бачили навколо себе, а й протестували проти свого учорашнього збайдужіння. Їм зазолотився на видноколі, виріс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим…

Міліція, кадебе — «люди в цивілю» очікували, може, явного бунту, підбурювальних промов на цвинтарі, погроз на адресу влади або й розповсюдження нових листівок, як це сталося вчора в Рогачі, але похорон відбувся спокійно, окрім християнського прощального казання священика ніхто нічого не виголошував, та ніяких слів не було й потрібно, тут для всіх і для кожного зокрема тривав свій мовчазний покаяльний і рішучий «Отченаш», і лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до Павлової могили, до Святого Духа, до Страдчої долини.

— То чуєте мене, добрі люди? — запитував у тиші старий Вербень, окинувши гострим оком цілий цвинтар… і, може, бачили його око цілий Черчен й поза Черчен… цілий край.

Що після цього можна було більше і краще сказати?

Стомлений до краю, я сидів на церковному порозі, злившись із Святим Духом і відчуваючи себе цеглиною у його стінах, думав про його вічну незнищиму кріпость. Прадавня липа, обліплена мокрим снігом, важко схлипувала, зрідка похитуючи гіллям; стрілецькі могили, притрушені снігом, виразно окреслені білизною, були, кожна зокрема, схожі на продовгуваті сторінки якоїсь розстеленої книжки; низенькі кам'яні хрестики з сніговими чубчиками розбіглися по старому цвинтарі, як наполохані зайці, й поступово один за одним, немов підстрелені, падали в сіру імлу, що насувалася на Страдчу долину з полів; тайні стражі з бліцами і «мундирована міліція», як справжні нечисті з пекла, позникали, знявши облогу, і на дорозі за цвинтарем зачахкали як січкарні, їхні автобуси. Невеликий уже людський гурт, теж вибілений мокрим снігом, не розходився від Павлової могили, а ніби тісніше злютувався в обруч… а посеред обруча засвітилися, зацвіли, як квіти, свічки. Хтось тихо заспівав про журавлів, що летять і летять у сіру імлу, а за журавлями співали про коника, що над своїм загиблим паном по коліна у землю вбився; і ще струмилася жалем пісня, яку я чув у дитинстві, про повстанця, який учора ще жив і був здоров, снував золоті мрії, а нині лежить у сирій землі.

Ніч заливала Страдчу долину густою пітьмою, на дні якої світився біло біль.

Тільки ввечері, коли Страдча долина спорожніла, я попросив Данила Вербеня відімкнути мені церкву. Двері тяжко зітхнули. Старий тицьнув мені в руки засвічену свічку й перехрестив.

— Будьте мужні, Майстре, — промовив Вербень і злегка підштовхнув мене до середини, а сам однак залишився на порозі.

Стіна, де була фреска, постала переді мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на місці, де були намальовані обличчя розп'ятих, яріла суцільна рана: штукатурка була стесана до самісінького каменя.

Я притулився до стіни й безголосо заплакав… я вперше нині плакав; був це плач і за Павлом, і за фрескою, і за своєю цілолітньою роботою, і був це плач за тими людьми, які жили на стіні, над їхньою мукою, смертею і їхнім криком.

І не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я потонув у ньому, чи знову подіяв на мене чар Святого Духа, але досить того, що я відчув присутність… ні, я знову зримо побачив уже знайомого старця у білій одежі, того ізографа з нижніх світів, який сидів на приступці коло пристолу.

«Ну, чого ж ти побиваєшся, брате? — промовив він лагідно до мене. — Хіба нам з тобою звикати до смертей, руїн і до наруги? Але ж бачиш: косять нас, розстрілюють, топлять, розпинають, вішають… а ми сутні на цій землі… ми вічні на цій землі. І шлях до Єрусалиму, що на горах, до висот і до волі, до духовного розкріпачення, іще не має кінця. Іще треба до нього дійти, брате. А ти маєш перед собою чисту стіну, маєш пензель, маєш талант, а мучеників у твоєму верхньому світі на нашій землі для нової Голгофи вистачає. Ти чуєш їх біль і крик? Твоє призначення — їх чути. Амінь».

1988–1992