Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 144

Солодка й гірка наша любов… недозволена з політичних міркувань любов.

Я чекаю на тебе, Ольго, сьогодні, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш із своєї ріки, вихлюпнешся на берег поміж журу… поділиш зі мною мою журу, бо якось, пам'ятаєш, під час випадкової зустрічі наша мала Настуся спитала:

— Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, і я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у моїй голові… і в маминій голові теж. Правда, матусю?

Аж настала остання дія…

Остання дія моєї драми почалася наступного ранку, відразу після передвечірньої розмови з товаришем Пиндиликом та вечірнього мого вигнання з родинного раю Чоботів. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворітьми зупинилася чорна «Волга» і, хряснувши лунко дверцятами, з неї вийшло двоє осіб; високого в капелюсі я впізнав відразу — був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кілька разів бачив на різних районних зібраннях; побіч нього дріботів малий на зріст, вертлявий, як горобець, чоловічок в окулярах та з папкою під пахвою — якийсь Сергеев, людина теж з органів. Мама, побачивши двох незнайомих на подвір'ї і, певно, зметикувавши, звідки вони приїхали, зблідли, як полотно, і вхопилися, щоб не впасти, за одвірок. «Може приїхали й арештувати, все може бути, — сказали вони хрипло. — Але ти, Павле, тримайся… і будь чоловіком. Нічого вони тобі не зроблять». Я був вдячний мамі за підтримку в скрутну хвилину, бо, по правді кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч інтуїтивно я очікував саме такого продовження учорашніх подій. Постріл у кабінеті у парткомі мусив за ніч докотитися до райцентру й там відповідно відлупитися. Але одна річ до неприємностей готуватися, передбачувати їх, а друга — вочевидь бачити, як зло підступило до тебе впритул, стискує зашморгом горло, давить і кавалкує серце.

Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустріч, відчинивши широко двері. Василенко спершу цікаво озирнувся по хаті, на портрети Шевченка й Франка під рушниками, на два десятки білих тарелей, розписаних то квіттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висіли рядком на стіні над ліжком і походили з маминих молодицьких літ, потім скинув капелюх і плащ. Усміхнувся. Мав випещене інтелігентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсім не був схожий на енкаведистів — горластих, п'яних і лютих, яких я запам'ятав із свого дитинства. «Що не чекали, Ключар?» — спитав мене Василенко. Цупкі, каштанового вогню очі бігали по мені прискіпливо з ніг до голови; він начебто відфотографовував у собі кожен мій ґудзик, мій страх і розгубленість. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускної байдужості. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далі сиділа затерпло в пятах; це вже згодом я призвичаївся і до викликів у районне кадебе, і до розмов із Сергеєвим удома — з того дня вони недремно мали мене на оці, начебто я справді робив підкоп під фундаментом держави. «Чого ж, — відповів я, стримуючи тремтіння в голосі (стримував тремтіння й виганяв душу із п'ят, примушував її „стати чоловіком“, як вчили мене мама, і було це ой, як нелегко). — Якщо… якщо мислити логічно, то після того, що сталося, вашого приїзду можна було сподіватися». «Ми, як лікарі, — майор Василенко сів на стілець, закинув ногу на ногу. — Ми, як швидка допомога, — додав. — Десь у когось щось там заболить, а ми вже тут як тут. Така робота», — він зітхнув і попросив дозволу закурити. «О, якщо вже порівнювати вас, пане-товаришу, до дохторів, то ви напевне подібні до тих, які лікують зуби» — обізвалися з порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хаті з кадебешниками. Мій страх сидів у мене на плечі — мама це виділи. «Маєте рацію, Докіє Михайлівно, — начальник районного кадебе назвав маму по імені й по-батькові (вони все знають про нас, діди і прадіди записані у їхніх реєстрах, а їх, дідів, могили, заштриховані на мапі), — часом треба не тільки лікувати, а й видерти зіпсованого зуба, щоб інші поруч не псувалися. Розумієте? Та це не стосується вашого сина. Ви можете залишити нас самих… ми тут маємо суто чоловічу розмову». Сергеев поспішив відчинити двері й випровадив маму до сіней.

«Спершу, ніж приступити до розмови, Ключар, — сказав сухо Василенко, — я хочу пред'явити вам ордер на обшук… ось прошу, — кивнув Сергееву, той клацнув замком папки і тицьнув мені під ніс папірець. — І маю ще про запас… так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу наші відвідини вважати офіційними». Цей інтелігентний з вигляду чоловік із своїм ордером на арешт заганяв мене в глухий кут; і він зробив помилку: з кута я не мав виходу і душа із п'ят мусила піднятися вгору. «Прошу, я у вашому розпорядженні, — сказав я. — Шкода, що мене будуть чекати в школі». «О, не бійтеся Ключар, сьогодні там вас чекати не будуть, — відразу зреагував Василенко й знову привітно посміхнувся. Очевидно, він знав, що усміх робить його обличчя приємним і добрим, це був, як я зрозумів, один із його прийомів здобути прихильність того, що сидить навпроти нього. — Там будуть знати…» Я уявив своїх колег, коли вони дізнаються, що в історика Ключара кадебе робило трус: хтось злякається… хтось зрадить… хтось байдуже здвигне плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на себе. «Зрештою, тепер уже не має значення…» — махнув я рукою. «Що, власне, не має значення» — насторожився Василенко. «Не має значення, що подумають про мене в школі», — відповів я. Душа моя повернулася на місце. Світ мені розвиднівся; так, посеред цього світу сидів на стільці й покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зачаївся в засідці, стріляв у мене окулярами Сергеев, та я їх уже не боявся, я тільки був наструнений, як тятива, і готовий відбиватися від підступного удару. «Ну, ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, — казав Василенко, розглядаючи мамині полумиски. — Чи ви вважаєте, що після вчорашньої розмови з Пиндиликом вам не місце в школі?» — «Я вважаю, що якраз Пиндиликові не пасує керувати партійною організацією колгоспу. Можна по-різному оцінювати мої вчинки чи слова… я молодий педагог і молодий, якщо хочете, комуніст, але пропонувати мені щось протилюдське, щось таке… Адже живемо в цивілізованому суспільстві». Я пробував піти в атаку, хоч і пам'ятав, з ким маю справу. «Але ж це був жарт і тільки жарт, Ключар». «Очевидно, що револьвер… і постріл — це теж невинний жарт партійного секретаря?» — «Що ж мав робити бідний інвалід, якщо такий здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, — відповів сердито майор. Йому не сподобалася моя усмішка; він підвівся з стільця і, заклавши руки за спину, ходив нервово по хаті, — Ви ще маєте щастя, що…» — він зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. «Що, маю щастя, що парторг мене не вбив? — я підхопив його думку. — Очевидно, маєте рацію, товариш майор. Я повинен радіти, що партійний колгоспний секретар ходить з пуцікою по селу, нібито його навколо обсіли вороги… і справді, мало бракувало, щоб він, навіжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя, що ви принаймні мені не приписуєте той постріл… так легко приписати. А ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика моєю особою зацікавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свій жарт, як ви вже тут… машина ваша чорна під ворітьми, у школі директор й увесь педколектив поінформовані, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе сповнює свої обов'язки більш таємно…» — «Багато говорите, Ключар, — сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батьківську посмішку. — Про кадебе ви складете собі думку пізніше, коли наберетеся досвіду. Сьогодні — це лише перше знайомство. А прийоми… способи… методи, молодий чоловіче, у нас різноманітні, бо ми не тільки караємо, але й виховуємо, попереджуємо злочини. Ми могли б викликати вас у район… я міг послати когось до вас на обшук вночі. Одначе приїхали вдень, як то кажуть, славно-явно… а це вже кара… це вже люди будуть знати, що Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг ні при чому. Він, маючи на руках певні сигнали про вашу націоналістичну пропаганду, тільки приспішив розвиток подій. Ми — навпаки — не квапилися, хоч і давно до вас приглядаємося. Відтоді, як у руки митників у московському аеропорту Шереметьєво-2 потрапив рукопис вашої поетичної збірочки, який везла на предмет видання її за кордоном американська журналістка, яка насправді не є ніякою журналісткою… просто так — емісар українських націоналістів».