Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 136

І куди вона йшла?

І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.

Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.

Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі… поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.

Весна ще повер…

Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене… позирк був, ну… немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.

Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.

Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.

Ми вибирали нашій донечці ім'я.

Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли… і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: «Ну, як тобі там, Северку?», або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.

Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати — то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі — не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.

— Знаєте що, діду й бабо, — рятував я свою доньку від козячих кличок, — не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? — Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений… або й щирий, без хмелю, чому б ні?

Я прагнув миру й любові в своїй хаті.

…А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.

Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, «діди» чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці… власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а мої мама принесли мені в «Дубники», де колгосп «на постійне» виділяв мамі ділянку сіножаті, косарський обід: вареники з сиром і сметаною та рисову кашу на молоці. Вода була поруч: з-під коріння усохлого дуба прожолобилася криничка — пий і насолоджуйся.

По обіді я сказав мамі, що Пиндилик — партійний секретар у нашому селі агітує мене вступили до партії; я сказав це начебто між іншим, начебто Пиндиликова агітація стосується когось іншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собі дрібничка… якась агітація… якась партія… якесь далеке торохкотіння воза посеред ночі: і хай собі нічний віз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.

Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбеніли, опершись на граблі; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тінь; мені з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь налякані, заскочені зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетіти — такі вони були напружені й легкотілі; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землі: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони.

— Це дуже поважна справа, сину, — сказали вони. — І не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицію ти в одне вухо впустив, а другим — випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку… ходиш ти з гадюкою в пазусі, щохвилини відчуваючи, як вона оперізує твоє тіло… оперізує і чекає на твоє рішення. А ти закаменів на роздоріжжі… дві дороги ведуть з роздоріжжя в світи: направо підеш з партійним квитком і до партійного раю заведе тебе рівна дорога, устелена килимами… там у раю, начальницьке крісло, файна платня, права усякі й блага писані й неписані; у партійному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрі вибрали другу дорогу — ліву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибір.

— Чи нема… чи нема третьої дороги? — запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сіножаті, на цій круглій, як сковорода, поляні, отороченій зусібіч лісом й ущерть залитій сонцем і виповненій людськими голосами, передзвоном кіс (а ще хтось із косарів, який теж тут мав ділянку «на сіно», приніс радіо, що вигойкувало щось ритмічно-монотонне, чуже, як папуга на вербі) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася мені непомітною поміж травами й зарослями терену, одначе прямою і чесною, без компромісів із самим собою.

— Чого ж, є іще третя дорога, — відповіли мама, неначе підтверджуючи мою думку. — Тільки нелегка вона в наш час… устократ вона важча для інтелігента, котрий завше у громади на очах. Вона хіба придатна для того, хто в полі з сапою або ж — із трактором. Тому ато в полі, простіше: відробив свою норму, висапав свою ділянку — і нікому нема до тебе діла, і ти ні від кого не залежиш. Хай там собі вмирають Сталіни, най Хрущов обіцяє комунізм, що нібито ось-ось має настати — йому до всього байдуже. Ти маєш свою роботу, свій хліб, свою хату, свою худібку в оборі, свого Бога на стіні і свою правду. Та я міркую, що навіть тому, хто в полі, доводиться із своїм Богом та із своєю правдою нелегко, дарма, що він відгороджений від світу… світ його зманює, він зі світом так чи інакше змотужений і від нього залежний.

— Як же бути, мамо, на третій дорозі тому, який не в полі, як ви кажете, а в школі? — запитував я не маму, а самого себе. — Коли ти щодня на видноті, на людях… і слова твої ловлять… ти хочеш, щоб слова твої ловили… ловили й вибудовували з них свої душі: цеглина до цеглини — й постає ціла будова… ціла велетенська будова, виявляється, вибудувана з фальшивих слів, мовлених за фальшивою шкільною програмою. — Я мимохіть стулив повіки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зітканого з фальшивого матеріалу… ангел був чорний, як комин, наскрізь завуджений, потаємний і хитрий, облесливий і підлий; душа була мілка, жабі по коліно, але непрозора, не проглянеш її дно. Мене пройняв жах і сором за себе: я, прецінь, докладаю зусиль, будуючи душі з олжі, з брехливої історії, із спотвореної моралі, з ідей, в які, якщо по правді, ніхто не вірить, із щоденного лицемірства.