Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 132

Аж поки…

Я не сподівався, що за нашими передвечірніми купелями із-за корчів пильнують, посміхаючись лукаво, Купало з Ладою, вічні супутники кохання, які тисячоліттями живуть на Дністрових берегах і пильнують, щоб не пригасало кохання в хатах, у травах, у лісах, бо без кохання обезлюдніють, стихнуть Дністрові береги. Купало з Ладою того надвечір'я, коли ми з Ольгою увійшли в ріку, напнули на небо хмару й витрусили з неї раптовий рясний дощ. І дощ, і вода в ріці були теплими і ясними; Дністром, від глибинного дна до гребенів хвиль, пливла, котилася радість, і омивала нас із Ольгою, ми відчули себе дітьми й плавали наввипередки, немов щупаки, і я знав, що ми обоє були прекрасні, як Лада з Купалом: предковічні боги увійшли в наші душі… й коли вони підступно, непомітно увійшли в наші душі, то ми забули про ріку, про дощ, про високий протилежний берег, звідки хтось міг за нами підглядати, ми навіть не помічали, що плаваємо, що живемо, дихаємо, ми переселилися в інший світ, у якому звихрилася жага, вода навколо нас закипала, а дощові краплі, що падали на наші голови, вмить випаровувалися, ставали туманцем, що розстелювався понад водою і заслоняв нам очі… так, заслоняв, і ми сліпі, оглушені, ловили себе руками і ногами, грудьми й спинами, цілунками, обіймами; ми то перепліталися руками й ногами, то задихане пливли поруч, обнявшись і веслуючи кожен тільки однією вільною рукою; ми, не дай Боже, могли б і втопитися, якби Дністер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволілих від любові, на берег. Власне я виніс Ольгу з води, немов перце, і поклав її під дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я не пам'ятаю, чи були тоді вимовлені якісь слова про кохання, усякі слова були зайвими і мертвими супроти вогню, що спалював нас у нетерплячці; Ольга лежала навдивовиж тихою, покірливою і тільки простягувала до мене руки, мокре її тіло світилося, немов його вирізьбили з алебастру, пуп'янки грудей розквітали темно-коричневими дикими тюльпанами, а очі зелено по-відьомському зблискували, обіцяючи безмежне щастя й щастя самі очікуючи.

Я припав цілунками до її колін, до стегон, до лона, до грудей… і ми обоє скрикнули, мов дикі гуси, падаючи в солодку й шалену нірвану.

Ой гуси, гуси…

І наступного вечора, й сотні інших вечорів і ночей після того, коли ми з Ольгою побралися і у нас народилася дівчинка… та й тепер, коли ми в розлуці, все залишається поміж нами по-старому й ми любимося так само, як пешого разу під дощем. Є в Ользі біла сила, покірлива й піддатлива жіночність, що кожного разу зводить з розуму, неначе мені вісімнадцять років і я вперше поцілував жіноче коліно; продовжує тривати тайна її зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової імли і я, бувало, серед ночі прокидаюся від звучання її імені.

Я кличу Ольгу…

Бо ще тоді, на березі Дністра, я зрозумів, що даремно хотів осідлати довгу білу рибу й вивести з первісного її світу у світ моїх інтересів, вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй говорив, навчилася потайком від матері, від Хмурої Насті, «Отченаша», захоплювалася книжкою, яку я їй підсовував і… і пливла далі в первісні свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечі і трусив нею, як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й обціловувала їх або ж покушувала пальці… покушувала й обіцяла пошепки: ну, ну, любий, я тобі вночі відомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише жінка: хочу любити, плодити дітей й тебе чарувати до смерті, й ти до смерті будеш шукати в мені тайни, так буде. І не знайдеш… ой ні, не знайдеш, — пообіцяла, погрозивши пальцем. І не знайдеш…

ЧАСТИНА ВОСЬМА

ПАВЛО КЛЮЧАР

Весілля наше було скромне й тихе — обійшлося гостиною найближчих родичів і сусідів. Хмура Настя — Ольжина мама прийняла мене холодно, непривітно, потім я дізнався, що вона відраджувала Ольгу як могла, шукала їй жениха в Бистричанах чи в Рогачі. Ольга з тих маминих пошуків посміхалася, поки не призналася, що вже два місяці як вагітна. Зате Ольжин батько, дарма, що я його здавна недолюблював, на весіллі водно мені підливав та вихвалював нашу «Ключареву фамілію» — небіжчиків тата й Романа за те, що мали золоті, придатні до теслярства руки, а маму хвалив за терпіння й роботящість у полі; і ще, пригадавши, прихвалював маму за співанки: «Пам'ятаєте, свахо, — казав Чобіт, розчервонілий від горілки, як помідор, — як ви, бувало, у полі з ланкою виспівували, що на дубі ворона кряче, а під дубом дівчина плаче. Ворону бити та най не кряче, а дівча любити…»

Мама, у вишневій хустині, зав'язаній по-давньому, у дівочій, також із чорного оксамиту вишиваній камізельці, сиділи за столом обіч свата й майже не торкалися до страв, лише зрідка під примусом мочили зів'ялі, як дубове листя, губи в кришталеву чарку. Інколи вони, мама мої, забувалися й зорили поверх голів по просторій палаті колгоспного голови, завішеній килимами, заставленій дорогими меблями, над якою панувала крислата кришталева люстра. І мама мимохіть, чи то вражені цим багатством, зібраним у хаті, чи цим багатством засмучені, хилили на стіл голову; обома руками, опершись ліктями об стіл, вони підпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але від мене сховатися не могли: мої мама журилися. Ще задовго до весілля вони не радили женитися на Чоботовій доньці, бо не буде тобі, Павле, життя у тій родині, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнізді, бо нібито не знаєш, що то за люди — голова з своєю Хмурою Настею. «Знаю, — боронився я, — але я люблю Ольгу… але Ольга вже вагітна, мамо». «Ото ж бо і є, через те, що вона вагітна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весілля. Куди діватися? Шукали, певно, своїй доньці завідуючого базою, директора або ж синка якогось впливового начальника. Адже й першого чоловіка надибали Ользі татунцьо з мамунею у Львові. Люди балакали…» «Але я люблю Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на другому поверсі, там два покої. Старі — собі, а ми — собі», — заспокоював я маму. «Дай вам Боже. Тільки не дуже віриться… Ольга твоя покірлива, тиха, під маминим крилом сидить, а під татовою рукою ходить. Ліпше, щоб ви звили собі гніздечко у нас… я можу у кухонці спати. Було б вам тут затишно… сад… Золота Липа, га?» «Якщо стане нестерпно — прийдемо», — пообіцяв я. «Ой, — сумнівалися мама, — де Головишина одиначка проміняє палати на просту хату. Та й не пустять її, не дозволять. Ось згадаєш мене…» «Не віщуйте злого, — я огнівався на маму. — Якось воно буде». «Чи я тобі ворог, сину, чи не зичу тобі щастя? Ольга твоя справді варта того, щоб її любив один із Ключарів». Мамине лице розпогоджувалося, очі світилися м'яким теплим світлом. Вони підвели голову й випрямили спину; на зів'ялих спечених губах блимнула, як стокротка посеред обпаленої мурави, бліда усмішка. І в старості мої мама були красиві… краси їм в усі часи додавали горда постава, відкритий прямий погляд; вони в усі часи перед ніким не гнулися і в нікого не запобігали ласки, хоч і бідували гірко, коли поховали тата. Вони любили мені повторювати: «Пам'ятай, Павле, ми — Ключарі. Твій тато десять церков на Поділлі побудував, а хат набудував без ліку».

Ольга їй сподобалася; жіночим чуттям упізнала в ній добру й лагідну вдачу, вони обидві відразу знайшли спільну мову, власне, то й слів між ними не було багато, вони розмовляли поміж собою посміхами й поглядами, мама іще зрідка доторкалися до Ольги руками… доторкалися до плечей, до рук, гладили її по голові, або ж брали Ольжине обличчя в долоні, з хвилину милувалися нею, потім палко цілували. І в обох від зворушення, від любові зблискували сльози; дві різні натури — мамина горда й Ольжина — податлива, м'яка зріднилися відразу того ж дня, коли я привів Ольгу додому. Їм обом і тому третьому, якого народить мені Ольга, було б направду добре в нашій просторій хаті з дубовою підлогою і простими, теж дубовими меблями, що їх змайстрували небіжчик тато, і було б їм розлого, спокійно в нашому здичавілому садку на березі Золотої Липи.