Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 7

Подорожні примостили сідла і сакви на лаві,  біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по  хаті  від лучини пішли мерехтливі тіні.

— Як  тебе  звати, діду?  — спитав Самуїл.

— Піп  охрестив Іваном, а люди  прозвали Живосилом... Тож  і ви  звіть  Живосилом.

— То,  може, діду Живосиле, пригостите нас  чимось гаряченьким? З морозу — ой  як  хочеться!

— А чого ж? Це можна!  Добрим людям ми завжди раді,  — відповів дід Живосил і заглянув за піч:  — Любаво, Любаво! Вставай! Бог  послав нам  гостей — готуй  вечеряти!

З-під  кожушини  вилізла дівчина,  накинула  на   плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на  світло.

— Добрий вечір, добрі  люди!

— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за  себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не  дали  тобі  поспати?

— А я  ще  не  спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко... Правда, не  ждали ми  нікого, та вже  чим багаті, тим  і раді... Борщ є!

Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно, не  сподівалася, що  один з  гостей парубок, бо  зніяковіла, швидко опустила вії  і кинулась до печі.  Та цієї  короткої миті  було  досить, щоб  Ждан запримітив  незвичайну вроду  дівчини і теж  зніяковів.

Дівчина справді була  гарна. Чим — хлопець і сам  не  міг сказати, бо не мав  часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до  печі  і рогачем дістає закопчений  горщик з  борщем, — видно тільки струнку постать та  густу  чорну косу. Та  ще запам’яталося: з-під брів  на нього глянули такі  несподівано теплі, темно-імлисті з  поволокою очі  — мов  літнє зоряне небо!

Любава!

Тим  часом дівчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на  рушник накраяла хліба,  начистила цибулі і часнику — поставила на  стіл.  Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.

— Прошу до вечері!

Самуїл розв’язав сакви,  дістав шматок сала   та  кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.

Дідусь  Живосил зацмокав язиком:

— Ай-ай-ай, от не  ждали таких гостей!  Яка  багата  вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай!  — він  підморгнув Самуїлові і присунув до столу  ослона.

Любава сідати не  поспішала. Самуїл легенько взяв  її за лікоть. — Не відмовляйся, голубонько, сідай.  Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не  можна — ще  й  гризне, чого  доброго! Та  ти  не бійся, може, це  твій  суджений? Га?

Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на  хлопця. І знову їхні  погляди зустрілися. На  цей  раз  надовше.

Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ.  Невеличка, міцна, темноока, з  розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на  ластівку або  на  чисте звірятко, що  сполохано визирає з-за  зеленого листу  дерева. Ждан подумав: «Боже, яке  диво зросло в цій  маленькій, убогій хатині!  І як  добре, що  воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!»

А Любава тим  часом думала про  те,  що  доля  несправедливо повелася з  нею. Ось   зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу  та зброї. Та що  з того! Кому потрібна вона, внучка смерда?[14]  Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг  вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої  хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба  потрібна йому холопка, в якої  ні поля, ні лісу,  ні коня, ні корови, а лише руки, щоб  працювати на  тіуна, боярина чи  князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд!  Боже, чому  ти такий несправедливий до мене?

Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона  була голодна,  але не насмілювалася простягнути руку,  щоб  узяти шматочок сала  чи ковбаси. Їла  черствий хліб і борщ, що  пахнув буряками.

Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.

— Е-е, голубонько, так  не  годиться! Дала  нам  гаряченького  та сама  і їси,  а нам  залишаєш сало  та ковбасу, що,  як і  ми,  закоцюбли на  морозі! Так  не  піде!  Берися за ковбасу, а ми  погріємося біля  борщу!

Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що  зближує незнайомих людей,  робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею  та розмовами швидко плинув час. Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї  землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо  ж працював при  лучині, а відтак втрачалися і  заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам’яті, приносили який-небудь  шкарбан, щоб  залатав дірку  чи підбив підметку. А хіба  це  заробітки?.. Коли б  були  живі   син з  невісткою,  то якось би  викручувались, але  ж  налетіли половці — сина вбили, невістку забрали... Як  тут  викрутишся? А треба  ж  і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити,  бо  вже  ж  ген  яка  дівка вибехкалася!.. А  ще  ж  треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові... А де взяти?

— Нелегке життя, — погодився Самуїл.

Розмова  затяглася допізна.  Лише коли  заспівали перші  півні,  лягли  спати:  чоловіки  на   полу,  Любава  —  на печі.

Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав  прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:

— Мені набридло ждати, Живосиле! Або  віддаси борг нині, або  хай  дівка  відробить!

— Будь  людиною, Карпиле! — перечив Живосил.— Віддам! Усе  віддам!  А тим  часом бери  те,  що  маю...

Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його  загримів:

— Що ти  мені тичеш, старий шкарбане, цю  нещасну ногату![15]  Так  ти  й  до  смерті не  сплатиш боргу!..  Хай  онука відробить... Скільки ж їй  сидіти у тебе  на  шиї?  Вона харчі матиме, а ти боргу  позбудешся...

— Не  буде  цього, Карпиле! Не  пущу  внучки!

— А я й питати не  буду! Потягну силоміць — і край!

З  сіней донеслося глухе  борюкання, щось з  гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:

— Ой,  дідусю!..

Ждан схопився з постелі.

— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою! Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча  і,  як  був,  роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.

Сінешні двері  розчинені навстіж. У сінях  — нікого. Голоси  лунали аж біля  воріт.  Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі  кучугури пухкого снігу  свідчили, що  недавно тут бушувала  снігова завія.

Біля воріт  вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі  кожухи чоловіків тягнули за руки  Любаву, яка  щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них  за рукав і охриплим голосом благав:

— Карпиле, не  чіпай дівчини! Облиш! Бо  гріх тобі  буде! На  твоїх  дітях  віділлються сльози!

— Йди  геть!   Відчепися!  —  відмахнувся  той   вільною рукою.

— Карпиле!..

— Геть,  кажу, шкарбане! — розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився і впав  у сніг.

Ждан перескочив через  замет, вихопив меча.

— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!

І Карпило, і його  помічник, молодий парубійко, випустили  Любаву, відсахнулися. Сите  Карпилове обличчя побагровіло, очі  від гніву  та здивування полізли на  лоба.

— Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна?  Та я тебе... Та я...

Він  аж  задихався. Рука шарила біля  боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.

Але ж тут на  допомогу Жданові прибіг Самуїл.

— Чекай, тіуне, заспокойся! Не  гарячкуй! Не  вихоплюй меча!..  Пощо тягнеш дівчину, аки  пес?  Пощо вдарив старого?  Чим від тобі  завинив?

Карпило випростався. Був  він  невисокий, але  дебелий, крутошиїй, мов бугай.  Ноги розставив, голову  нагнув — бликав  спідлоба.