Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 4

— Уперед!  На  Дмитрів! Обминемо Ромен — хай до пори до часу залишається у нас  позаду... Він  зараз не страшний... Попалимо всі поселення між  Роменом і Дмитровом — і роменці самі  здадуться або  подохнуть з голоду!..  Вперед! І нікого  не  жаліти!  Це  наказую вам  я,  хан  Кончак, син  Атрака, внук  великого Шарукана!

І він,  широко розпроставши свої  могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на  північ, де біліли чисті, не  рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги...

3

Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів — чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської та Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів  узяти його  з ходу,  та  дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов  скло, льодом.

Кончак наказав приготувати драбини. Та  вони стояли неміцно, ковзалися по льоду,  тріщали під вагою  багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев’яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або  просто назад, і вони з гуркотом падали на  мерзлу землю, на  смерть розбиваючи тих, хто по  них  ліз.

Кончак лютував. Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на  городище, що  не  хотіло  здаватися.

— Спаліть його!   —  вигукнув, окрилений  новою думкою.  — Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів  із їхніх  гнізд!

Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через  заборола на город.  Здавалося, ніщо  тепер  не врятує його.  Однак приметені снігом солом’яні та очеретяні дахи  не  хотіли  займатися.

— Ну  що  ж,  — сказав Кончак, — тоді  ми  заморимо  їх голодом! Я змушу їх їсти  собак та котів!

Минув тиждень. Дмитрів мужньо тримався і  не  думав здаватися. Кончак плюндрував навколишні села, а награбоване  багатство та  полонених з охороною відправляв у Половеччину.

Жив  він  у просторій хаті  дмитрівського попа неподалік від  городища, вставав рано, снідав і йшов до  війська, що облягло фортецю. Там  вигадував усе  нові  й  нові  способи, щоб  узяти її,  та  всі  намагання були  марні, і він,  змерзлий і  злий, повернувшись вечором, люто   кляв і  мороз, і  глибокі  сніги, і  урусів, що  не  хотіли здаватися,  і  своїх  батирів,   котрі, на  його   думку, проявляли  слабодухість та  невміння  воювати.

— Ждане, ти урус,  ти знаєш свій  народ і свої  звичаї краще,  ніж  я. Скажи, як  узяти цю кляту фортецю, і я не тільки випущу тебе  на  волю, а й дам  стільки багатства, що  вистачить  тобі  на  все  життя!  — питав полоненого, якого чомусь уподобав і тримав при  собі,  доручаючи всілякі домашні роботи  — топити піч,  носити воду,  допомагати кухареві-половцю мити посуд  чи  рубати дрова.

Ждан тільки здвигнув плечима.

Одного разу  здобичники притягнули гурт  бранців, яких Кончак мав  справедливо, як  йому  здавалося, поділити між своїми родами. Нещасні полонені тулилися один до одного, щоб  хоч трохи  зігрітися. Серед них  виділявся чоловік років сорока п’яти. Він  був  без  шапки, без  верхнього одягу  — в одній сорочці; на  ногах  — незвичні для  слов’янина половецькі стоптані чирики; борода і чуб — скуйовджені, вкриті памороззю, ліве  око   запливло синцем, а  з  розбитої губи сочилася кров. Він  тремтів від  холоду, мов  сухий листок. Нічний мороз, безперечно, доконає бідолаху!  Та чи дотягне він  до ночі?

Кілька разів  проходив Ждан двором з оберемком дров, і кожного разу  у нього стискувалося серце: замерзає старий, на  очах  замерзає!

Тоді він наважився: прослизнув у попівську комірчину, де ханський кухар  став  тепер повновладним господарем і куди іноді  посилав юнака по  те або  по  інше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку  ж шапку-бирку, із-за скрині витягнув запилені, але ще цілі  чоботи-шкарбуни, зав’язав усе це в стару  попівську рясу  і, вибравши хвилину, коли  варта не могла  його помітити, прослизнув  до гурту  бранців і тицьнув вузла  старому в руки:

— Одягайся, а то замерзнеш!

Бранці миттю обступили їх,  щоб  не  помітили вартові. Старий натягнув на  себе  кожуха, шапку, рясу  розірвав на  онучі  — взувся.

— С-спасиб-бі, х-хлопче, — не  сказав, а процокотів зубами. — Ти  хто?

— Мене звати Жданом.

— А мене Самуїлом... — і замовк.

На  подвір’я у супроводі кількох беїв та хана  Туглія в’їхав Кончак. Він змерз і, видно, був злий. Ще  один штурм Дмитрова  зазнав невдачі.

Конюші притримали його  коня. Хан  важко сплигнув на землю і, опустивши голову, ні на кого  не дивлячись, рушив до хати.  Та раптом з гурту невільників назустріч йому  виступив  Самуїл і перегородив дорогу.

— Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! — процокав зубами і низько вклонився. — Дозволь слово мовити!

Кончак суворо глянув на  нього, але  зупинився.

— Ти  хто?

— Я київський к-купець... Самуїл... Н-не впізнаєш?.. Позаторік я привозив т-товари в твою  з-землю, хане... На Тор... І ніколи ніхто  не  чіпав  мене... Б-бо ж купців ніде  не  чіпають... А тут твої  люди  пограбували мій  обоз, з яким я йшов у Сіверську землю, візників побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли і притягли сюди, яко  пса...

Кончак, видно, не  все  второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрівши Ждана, кинув нетерпляче:

— Що  каже  цей  урус?  Чого він  хоче? Ждан швидко переклав.

Кончак з цікавістю глянув на  купця.

— А й справді, мені  пригадується твоє  обличчя... Чекай, чекай... це  ж у тебе  мої  доньки купували і намисто, і мило, і лляне полотно, і різне узороччя?

— Так, так,  хане, у мене, — зрадів Самуїл. — Такі  гарнесенькі дівчата — кароокі, чорнобриві!

— Гм, я волів  би,  щоб  у мене  було більше синів, — усміхнувся Кончак і,  враз  спохмурнівши, додав:  — Я  ніколи не чіпав  купців, а навпаки, завжди ставився до них  доброзичливо. На  доказ цього я  запрошую тебе  до  себе  на  вечерю. Ось  Ждан проведе... Там  і поговоримо, бо  маю  щось тебе розпитати...

І швидко попростував до хати.

Коли Самуїл у тісній, але  теплій кухні  трохи  відігрівся, умився і розчесав чуба  та бороду, Ждан повів його  до світлиці. Тут за столом уже сиділи хани  Кончак та Туглій, Кончаків син  Атрак, названий так  на честь  свого діда,  та кілька беїв.  Кончак показав на  вільний ослін:

— Сідайте! — і вп’явся у смажену баранячу лопатку. — Їжте!

Всі були  голодні і довго  їли.  А коли наситилися, Кончак запитав:

— Зігрівся трохи, Самуїле?

Купець витер рота  полою кожуха.

— Дякую, хане, зігрівся... А то думав  — пропаду.

— Де ж тебе  перестріли мої  люди?

— На  Удаї,  біля  Прилуки.

— Куди ж ти прямував?

— У  Путивль... Віз  жіночі прикраси, одяг, сіль... І все пропало... Та ще четверо хлопців на додачу,  а з ними — сани, коні, збруя... Накажи, хане, хай  твої  люди  повернуть мені моє  майно!

— Чого захотів!  Піди, дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що  з воза  впало, те  пропало! Дякуй долі,  що  сам  лишився живий...

— Я й дякую.

— От і добре... А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав  з Києва, князів з дружинами?

Самуїл поволі підвів  голову, пильно глянув у вічі ханові..

— Аякже, бачив.

— Де?

— Стоять за Альтою.

— Хто  саме?

— А хто?..  Великий князь київський Святослав, великий князь землі  київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав... Схоже, очікують ще когось.

— Невже до Києва дійшла чутка, що  я перейшов Сулу?

— До  мене не  дійшла, бо  інакше я повернув би  назад... А от чи  до князів дійшла, того  не  знаю...

— Однак вони чогось стоять, — замислено проказав хан Туглій. — Не  на  прогулянку ж вийшли!

Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як  дві  грозові хмари. Грубе, тверде обличчя потемніло ще дужче.  Видно було,  що  він  вражений несподіваною  звісткою і стурбований нею  не  на  жарт.