Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 1

Володимир Малик

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Князь Ігор

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Місяць лютий літа  1184-го видався на  Посуллі, як  і по всій  Руській[1]   та  Половецькій[2]   землях, сніжним і суворим. Ріки й  озера закувало міцним крижаним панцирем, степи лежали під  товстим покровом сліпучо-білого снігу  мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї,  здавалося, дрімали в холодному тихому сні,  осяяні блискучим сонцем.

Лише звірі  та птахи  іноді  порушували цю застиглу морозяну  тишу. То раптом десь  на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що,  збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то  з  глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба  шугоне зі свистом униз, на здобич, сокіл-гострозорець.

Ось  такої сонячної морозної днини по  засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали  на  захід, з  Половецької землі  в  Руську, два  вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але  теплих — вовною назовні і вовною всередину — половецьких  кожухах, що  сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були  худі, стомлені  і через   силу брьохалися в глибокому снігу, ледве  волочачи ноги.

Один з  верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав,  безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким  кашлем. Молодший їхав  поруч і підтримував свого супутника, щоб  не  впав  з коня, а коли той  задихався і закочував  очі  під  лоба, розпачливо шепотів:

— Чекай, отче,  не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тім боці   — рідна земля... Україна... Там   свої  люди не  дадуть загинути... Доберемося додому... На  Сейм...

Коли старшому ставало легше, він  збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:

— Додому?.. Не  доберуся я  вже  додому... Відчуваю, як тануть мої  сили... Як  пече  в грудях  і ноги холонуть... Клята Половеччина всі  соки висмоктала... Три  роки неволі, поневірянь, голоду   та  побоїв далися взнаки!.. Був,   як  дуб,  а став, як  висохла билина... Туга  серце сточила, мов  іржа  залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за  нашою матір’ю, що  десь  у  бусурменському полоні невтішно сльози ллє,  якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка  стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи  живий... Одна моя надія — ти...   Сподіваюся, що доберешся на рідну  землю і пустиш у неї коріння... Щоб рід наш  не  перевівся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того  звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:

— Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен... Або натрапимо на  якийсь інший городок на  Сулі...  Там  обігріємося, підгодуємося — і далі  в путь, додому!

Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову  схопився за  груди, забухикав, а  Ждан міцніше стиснув його  за лікоть і вйокнув на  присталих коней.

Зимовий день  короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули  все не видно й не видно. Невже ще одну  відчайдушно жорстоку студену ніч  доведеться провести у сніговому заметі? Чи  ж витримає батько?

Юнак піднімається на  стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю долину. Обличчя його  загострилося,  заросло русявою м’якою борідкою, засмагло й потріскалося  на  холодному сонці, на  пекучих морозяних вітрах.

Він  напружує зір,  сподіваючись на  високому правому березі Сули  побачити фортецю чи якесь інше людське житло,  але сліпуче сонце, що  б’є прямо в обличчя, та іскристий сніг  нагонять на  очі  сльозу, і все  попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається з землею.

У  серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі?  Від Хоролу до Сули  верст  тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його  все  нема, й  нема, й нема... Є від чого  впасти у відчай!

Десятий день  тікають вони з далекої Половецької землі. Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події  останніх трьох  років.

Несподівано на Посем’я напала орда хана Кзи  — сплюндрувала багато сіл,  малих і старих винищила, а дорослих потягла  в неволю.

Їм з батьком пощастило: вони опинилися разом у кочів’ї половця[3]  Секен-бея, а  матір і  сестру запроторили  кудись далі.  Життя було  підневільне, собаче. У кого  дома  залишилися якісь статки, тих  родичі викупили. У них  же  не  було ні  статків, ні  родичів, і  їх  ніхто не  викупив. Вони стали довічними рабами — пасли табуни коней, череди овець, стада  верблюдів та  худобини, обробляли байські бахчі.  Заготовляли для  зимівників дрова, шили одяг  та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі  вози  з  халабудами-юртами, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт.  І весь час,  де б не  були  і що  б не  робили, думали про  втечу.

Звичайно, найкраще було   тікати влітку, коли  тепло і коли кожен кущик заховає тебе  чи  пустить переночувати. Однак влітку  з полонеників не  спускала ока  варта, а в пустельному степу, що  розділяє Половецьку і  Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка  стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук,  і тоді йому виколювали або  випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на  щоці тамгу[4].

Тому  вони вирішили влітку  не  тікати. Краще — взимку. Коли завіє  завірюха і степ  занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді  й зовсім не  стережуть невільників. Бо  ж хто наважиться тікати у голу засніжену  пустелю? Ступиш кілька кроків — і слід  миттю викаже тебе.  А в путі  на  сміливця чекають і люті  морози, і голод, і вовчі  зграї.  Та й половецькі роз’їзди легко можуть помітити... Тому  майже не  було  випадків, щоб  хто-небудь утік  узимку.

До  втечі  готувалися довго  і ретельно: заощадили харчів, прилагодили одяг  та взуття, роздобули дві теплі  кошми[5]  для спання в снігу, насушили труту,  щоб  викресати вогню, вибрали в табуні, який доглядали, найвитриваліших коней — і однієї ночі, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Сніг  відразу замів  їхні  сліди  і, ніким не  помічені, вони промчали понад берегом ріки, а  під  ранок по  льоду перемахнули на  той  бік.  Там, у лузі,  попасли коней, що,  як і  їхні  дикі  родичі-тарпани, були  призвичаєні всю  зиму  добувати собі  корм з-під снігу, розгрібаючи його  копитами, трохи  самі задрімали в заметі, закутавшись по половецькому звичаю в кошму, а потім знову рушили в путь.

Хуртовина не  вщухала п’ять  діб — занесла всі  сліди, всі степові стежки-доріжки. Їхати  стало  важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате  не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на  порятунок.

Коли б тільки не  батькова хвороба!

Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі... Там  свої  люди, там  порятунок!

Ждан раптом відчув, як  батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на  шию.

— Отче, тримайся! — гукнув стривожено. — Вже  зовсім близько! Ген-ген ліс  і широка долина! А за  нею  височіють горби... То,   напевно,  Сула... Ще трохи — і  ми  знайдемо людське житло!  Тримайся!

Батько з  натугою підвів голову. На  юнака глянули почервонілі, каламутні очі.  Зчорнілі, вкриті смагою губи  пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля  серця.