Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 27

— Що, зовсім? — Зиря став серйозний, і одразу ж коротко стрижений натовп у шкіряних турецьких куртках, з поламаними вухами і пласкими носами напружився, підібрався, готовий в одну мить розірвати на шматки будь-кого, хто попадеться на дорозі. Але на дорозі стояв лише скромний і недолугий Юрій Юрійович і сиділа тендітна Антоніна, яка, до речі, ані трохи не втратила присутності духу, навпаки, трималася, високо піднявши голову.

— Зовсім, — відповів ЮрЮр, — не платять. Жодної копійки, — і не каплі не збрехав. — Я можу, звісно ж, віддати вам техніку, але тільки якщо ви залишите мені розписку для Добронравова, що це саме ви забрали.

— Ти що, — кумедно здійняв брови хаткою Зиря, — хочеш, щоб я тобі ксіву написав, вирок сам собі написав? — він щиро розсміявся. І весь натовп загигикав, а потім заржав, як табун колгоспних коней.

— Ігорю Петровичу, ви ж людина, яку всі знають і поважають, — знову вдався до хитрощів Юрій Юрійович, — мудрий чоловік, до якого всі звертаються зі своїми проблемами. Судіть самі: якби я звернувся до вас із проханням розсудити нас з Миколою Миколайовичем, який би звинуватив мене у крадіжці техніки, чий бік ви б прийняли? Хто б довів мою правоту?

— Я сказав би, що забрав, — Зиря уважно слухав монолог Юрія Юрійовича. — Ти що, моєму слову не довіряєш?

— Я маю честь бачити вас вперше, але, виходячи з вашої репутації, впевнений, що не можу вам не довіряти. Тому, вважаю, ви не маєте намірів вчинити лихо, тож якийсь папірець для вас нічого не вартий.

Зиря обвів поглядом братанів:

— Хто-небудь може відключити ці ящики?

Братани помахали головами — комп’ютерщиків серед них, на диво, не знайшлося.

— Тоді ви двоє, — Зиря ткнув пальцем у бік близнюків, — сидітимете тут і вдень, і вночі — стерегтимете, щоб Актор не вивіз техніку. І за цим придивляйтесь, — показав одним поглядом на Юрія Юрійовича, — але нікого не чіпати. Ми пресу поважаємо. — І задоволений вдалим фінішем не зовсім зручної ситуації, Зиря з натовпом вивалився до коридору.

— Поважна людина, — сказав Юрій Юрійович, звертаючись до близнюків, — приємно мати справу. Ніж заховайте, не вдома.

Близнюки мовчки сховали ніж, розуміючи, що диспозиція трохи змінилася, і влаштували собі пункт спостереження у кутку, де й проводили дні і ночі, чергуючи то разом, то по черзі, цілий тиждень. Цілий тиждень довелося ночувати у редакції і Юрію Юрійовичу, тому що, як справедливо він розсудив, покладатись у таких тонких матеріях на незміцнілі душі юних рекетирів було б дуже не завбачливо. Спочатку хлопці поводились, як вовчата, яких помістили у вольєр зоопарку — на кожне запитання огризалися, скалили зуби, підвивали від нудьги та несвободи, відмовлялися від угощення, але потім обвиклися, почали здороватися за руку, і, коли настав час розлуки, вони вже ледь могли відірватися від комп’ютерної гри «косинка», на яку присадив їх Славко, і, не вагаючись, брали чай із кексами з рук Антоніни. Спостерігаючи за таким прогресом у поведінці пацанячого молодняка, Юрій Юрійович, із ностальгією згадуючи свою втрачену першу професію, ще раз переконався, що добре слово і правильне ставлення приємне і корисне не лише кішкам. «Дуже перспективні хлопці, дуже перспективні! Вісімнадцять років, а вже з ніг збивають одним ударом!» — хвалив близнюків один наш спільний знайомий, добре відомий у вузьких колах.

Весь цей час виробничий процес над газетою не припинявся, звісно ж, ні на мить. І коли перспективних малолітніх бандитів через тиждень змінили, судячи з усього, не менш перспективні, але уже досить досвідчені менти з ОБЕПу — зіткнувшись в коридорі, вони навіть обійнялися, як добрі знайомі, — співробітники редакції відреагували на їхню появу без паніки. Приблизно так зазвичай нормальна людина реагує на повернення герпесу, справедливо розсудивши, що ця інфекція присутня в організмі дев’яноста відсотків людей.

Тим часом на фірмі творилося щось незрозуміле. Точніше, творилося напрочуд зрозуміле: поки Добронравов крутив свої справи, намагаючись дістати гроші, перекрити борги іншими боргами, розповідав на місцевому телебаченні про те, як він зніматиме кіно з Караченцовим і Орнелою Муті в головних ролях, Андріано Челентано на підтанцьовках і Аллою Пугачовою в якості автора та виконавця пісень, його підлеглі займалися більш примітивними і грубими речами, а саме швидким і безкомпромісним розподілом майна, що їм не належало. Безумовно, ми не маємо жодного права їх засуджувати, бо така вада, точніше навіть не вада, а хвороба, якою є системне і незупинне розкрадання матеріальних цінностей при повній нездатності створювати їх особисто, притаманна переважній більшості населення нашої великої держави. Тому ці люди потребують не засудження, а підтримки, не покарання, а покаяння і руки допомоги, такої ж, яку, наприклад, протягує наше гуманне законодавство наркоманам або ґвалтівникам і педофілам.

Склади фірми були забиті імпортним пивом, бужениною, чіпсами, цукерками, шоколадками та іншим чудернацьким на той час продовольчим імпортним скарбом, і якби комерційні директори різноманітних торгових домів і комірники вкрали б половину, а другу половину продали, а гроші здали до каси, то фірма Добронравова існувала б у повному обсязі й процвітала б і до теперішнього часу. Бо більш хитрого пройдисвіта, ніж Актор, навіть я, при всій своїй незвичній професії, коли в понеділок перетинаєшся з чортом, а у п’ятницю з його секретарем, не зустрічав. Тобто я хочу сказати, що, хоча батьки його все життя пропрацювали на заводі, Добронравов був бізнесменом по народженню, ділова хватка кипіла у нього в крові, видно, хтось із його далеких предків ходив колись в купцях або комірниках. Шкода лише, що тиск інколи піднімався аж занадто високо і затьмарював розум. Він не розрахував власних сил, і погорів через те, на чому збирався робити гроші, — на надмірній довірі до людей. Засліплені розмахом справи, солодкими речами, пересипаними невідомими у нашій глухій місцевості бізнес-термінами, коштовною презентацією і шикарним феєрверком, навіть такі люди, як братани Зирі та сам губернатор, повелися на «молодого перспективного мільйонера», який, до того ж, мав свою газету. Стрімкістю думки і стратегічного планування Микола Миколайович випередив всіх наших олігархів років на п’ять, не менше! Одного не розрахував Актор: поки він розводив на віртуальні бабки всіх достойних людей у місті, його розвели на весь реальний товар якісь незрозумілі, випадкові люди, з яких він мав необачливість називати своїми друзями. Він явно недооцінив творчий потенціал своїх співробітників, які показали справжній майстер-клас.

Комерційні директори та їхні поплічники вкрали все.

Вони справедливо вважали, що ще невідомо, чи працюватимуть вони тут через два-три місяці, а в країні дуже нестабільна ситуація: галопуюча інфляція, дефіцит товарів, стрімкий ріст цін, та мало що там ще може статися! — тому вирішили брати не тільки те, що погано лежить, а взагалі все, що лежить, стоїть або валяється на складах. Тож не пройшло і двох місяців, як майже всі, причетні до зберігання та реалізації товарів, починаючи від сторожів і закінчуючи Сан Саничем Десяткіним, їздили хай хоч і не на нових, зате закордонних тачках, що на той час, коли людям інколи було ні за що купити сигарет або хліба, нічим заплатити за квартиру або світло, було дуже круто, повірте. Крали всі, крали безбожно, нахабно, відкрито; брехали один одному в живі очі, відпускали товар за готівку на базар прямо зі складу, зразу ж ділили гроші або йшли в кабак.

Фірма стрімко покотилася вниз, і вже скоро по місту поповзли чутки, що з дня на день Добронравова посадять через якусь аферу з бюджетними коштами, а там і сам могутній губернатор може не зносити голови, так усе серйозно. Тому і завітали до редакції спочатку Зиря з братвою, а потім і менти. Але Юрія Юрійовича вже неможливо було здивувати, він давно навчився випускати газету в умовах, близьких до партизанських. Рано чи пізно податківці та менти, серед яких Юрій Юрійович зустрів немало батьків своїх колишніх піонерів, підуть, розмірковував він, а газета залишиться. Наклад невпинно ріс, з’явилися навіть перші рекламні оголошення, але розвернутися у цьому напрямку постійно заважали події, що відбувалися з фірмою, та люди, які через ці події приходили до редакції. Йшли, бо знали: редакція — єдине місце, де можна розжитися грошима, тут є готівка. Але Юрій Юрійович завжди знаходив купу аргументів, щоб розчарувати перевіряючих. Готівки вони так і не побачили: ні в якості хабарів, ні в якості оплати за газету, взагалі ні в якій якості та кількості. Юрій Юрійович після роботи в піонерських таборах не мав ілюзій щодо людської природи, він рано, але твердо засвоїв, що тільки сам вигляд грошей, до яких можна дотягнутися рукою, робить навіть із напівсвятої людини скотину протягом двадцяти хвилин, а святі переходять у такий стан за годину-півтори, в залежності від розміру купи. Тож краще, вирішив він, не ризикувати і переніс бухгалтерію додому до Герцога.